1. Договір комерційної концесії (франчайзингу) є новим для законодавства України, і в ньому можна знайти певні елементи інших відомих договорів. Зокрема, ліцензійного договору (надання дозволу на використання об'єктів права інтелектуальної власності), договору про спільну діяльність (співробітництво, направлене на досягнення певного результату), договору купівлі-продажу (оплатна передача матеріалів), договору комісії (можливе укладення правочинів з метою задоволення інтересів правоволодільця) та інших договорів. Однак кожна з цих рис є лише однією з граней договору комерційної концесії. Так, на відміну від договорів доручення та комісії користувач діє без доручення правоволодільця і за свій власний рахунок. До того ж користувач сам сплачує винагороду за можливість скористатися комплексом виключних прав правоволодільця у своїй підприємницькій діяльності. Тому наявність схожих з іншими договорами рис не перетворює зазначений договір у змішаний чи комплексний. Договір комерційної концесії - самостійний цивільно-правовий договір, про що також свідчить виділення спеціальної глави 70 ЦК, норми якої регулюють цей договір [4, 37]. 2. Я. О. Сидоров звертає увагу на дискусію у юридичній літературі щодо визначення правової природи відносин, які регулюються договором франчайзингу. Ця дискусія викликана правилом, що правоволоділець має можливість здійснювати постійний контроль за діяльністю користувача, наприклад, щодо якості продукції, яку реалізує користувач, або за дотриманням регіональних обмежень та технології виробництва продукції, а також втручатися у всі сфери бізнесу останнього, оскільки контроль (нагляд) – це характерні елементи адміністративних (управлінських) відносин, які передбачають підпорядкованість одного суб'єкта іншому. Однак адміністративна діяльність правоволодільця спрямована на охорону своєї інтелектуальної власності та ділової репутації. Взаємовідносини сторін у договорі франчайзингу ґрунтуються на юридичній рівності сторін. Сторони самостійно визначають правила поведінки щодо реалізації умов договору франчайзингу, якщо інше не передбачено законом. Зазначені правові елементи (ознаки) притаманні приватному праву, до якого саме і належить цивільне право. Тому справедливим буде віднести договір франчайзингу до цивілістичних [6, 33], що і зробив український законодавець. 3. Законодавство України передбачає оплатність договору: користувач зобов’язаний виплачувати правоволодільцеві передбачену договором комерційної концесії винагороду. Винагорода, як правило, складається з фіксованого вступного внеску, який є платою за придбання франчайзингового пакету, а також періодичних платежів, які можуть обраховуватись як відсоток з обороту користувача або ж як певна фіксована платня. Щодо питань оплати, то слід чітко розмежовувати винагороду за договором та плату за послуги (консультаційні, навчальні та ін.), які надаються згідно з договором. Тому при укладанні договору варто визначити, чи слід додатково оплачувати такі послуги, чи їх надання передбачає винагорода за договором [2, 107]. 4. Привертає увагу наступний аспект відносин з договору комерційної концесії (франчайзингу): з точки зору сторін договору, вони є незалежними один від одного суб’єктами підприємницької діяльності; з іншого боку, характерною ознакою франчайзингу є те, що товари, роботи або послуги, що виробляються, виконуються або надаються користувачем, мають виступати на ринку в такому ж вигляді, як і аналогічні товари, роботи та послуги правоволодільця. І в очах споживача сторони однаковою мірою уособлюють собою всю франчайзингову мережу і виступають на ринку товарів і послуг як одне ціле [5, 202]. Тому виникає питання про те, чи можливо надати споживачеві право звертатися з вимогою про відшкодування шкоди, неправомірно завданої користувачем, напряму до правоволодільця, що повинен навчати та контролювати користувача. Так, якщо буквально тлумачити положення ст. 1123 ЦК про субсидіарну відповідальність правоволодільця за виготовлений ним товар, який продано користувачем, то можна дійти однозначного висновку, що у цій частині вона звужує відповідальність виготовлювача перед споживачем, оскільки передбачає для нього лише додаткову відповідальність. Споживачу кожного разу необхідно встановлювати, хто саме виготовив товар, і якщо це – власник торговельної марки чи комерційного найменування, то споживач позбавлений права звертатися з вимогами прямо до нього. Тому В.М. Крижна пропонує спосіб усунення даної суперечності шляхом внесення змін до ЦК: із ст. 1123 ЦК про субсидіарну відповідальність правоволодільця за договором комерційної концесії необхідно слова «товарів» і «проданих». І тоді в усіх випадках буде застосовуватися загальне правило, відповідно до якого споживач має можливість за своїм вибором звернутися до виготовлювача чи продавця. Доцільно додатково до цього закріпити солідарну відповідальність правоволодільця і користувача за неякісний товар, проданий користувачем, незалежно від того, хто є виготовлювачем - правоволоділець чи користувач. Саме таке вирішення питання стане надійною гарантією захисту прав споживачів, які не можуть бути обмежені у зв'язку з тим, що між третіми особами укладено договір комерційної концесії [3, 70-71]. Висновки: 1) використання франчайзингу як методу збуту товарів та відповідного виду договору ставить питання необхідності подальшого їхнього вивчення. Багато проблем франчайзингових відносин залишаються недостатньо врегульованими, тому вдосконалення законодавства в частині їх врегулювання залишаються актуальною проблемою; 2) в ЦК України спеціально відведена глава під договір комерційної концесії. Положення даної глави свідчать про те, що договір комерційної концесії є особливим самостійним договором, який поєднує в собі риси багатьох цивільно-правових договорів (ліцензійного, договору про спільну діяльність, купівлі-продажу, доручення, комісії); 3) відносини, що виникають з договору комерційної концесії (франчайзингу), мають ознаки адміністративних, оскільки для правоволодільця встановлено можливість контролювати діяльність користувача. Однак все ж взаємовідносини сторін ґрунтуються на юридичній рівності, тому даний договір віднесено до цивільно-правових; 4) слід чітко розмежовувати винагороду за договором та плату за послуги, які надаються згідно з договором, та окремо визначати: чи додатково оплачувати такі послуги, чи їх надання передбачає винагорода за договором; 5) оскільки в очах споживача правоволоділець і користувач однаковою мірою уособлюють собою всю франчайзингову мережу і виступають на ринку товарів і послуг як одне ціле, то з метою забезпечення захисту прав споживачів доцільно закріпити солідарну відповідальність правоволодільця і користувача за неякісний товар, проданий користувачем, незалежно від того, хто є виготовлювачем - правоволоділець чи користувач.
Література: 1. Цивільний кодекс України. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2006. – 424 с. 2. Величко О. Коротко про юридичну природу договору франчайзингу // Юридичний журнал. – 2003. – № 1. – С. 75-79. 3. Крижна В.М. Захист прав споживачів при використанні комерційних позначень // Вісник господарського судочинства. – 2009. – № 2. – С. 67-71. 4. Крижна В.М. Право на використання торговельних марок і комерційних найменувань за договором комерційної концесії // Економіка та право. – 2004. – № 3. – С. 37-40. 5. Опейда З.Й. До питання про відповідальність у франчайзингових відносинах // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 17. – С.202-207. 6. Сидоров Я. Правовий статус сторін у договорі франчайзингу // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 6. – С.31-34.
e-mail: ta-al-m@yandex.ua
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
