ЗАКОННІСТЬ І ОБҐРУНТОВАНІСТЬ ЯК КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ПОЗОВНИХ ВИМОГ
13.09.2011 15:17
Автор: Короєд Сергій Олександрович, кандидат юридичних наук, заступник начальника науково-дослідної частини Відкритого міжнародного університету розвитку людини "Україна"
Судова влада в Україні реалізується шляхом здійснення правосуддя, найпоширенішою формою якого є цивільне судочинство. Дотримання процесуального порядку розгляду і вирішення цивільних справ є невід’ємною складовою законності, як однієї з основних засад судочинства та передбаченого ч. 2 ст. 19 Конституції України обов’язку суду, як органу державної влади, діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.ст. 1, 6, 8, 19, 55 Конституції України). ЦПК вимагає від суддів при ухваленні рішень забезпечувати відповідність висновків суду обставинам справи та нормам права. Тому суд зобов’язаний оцінювати позовні вимоги на предмет можливості їх задоволення з огляду на критерії законності і обґрунтованості. Як свідчить судова практика, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суди не завжди правильно зазначають в рішенні підстави такої відмови: за юридично однакових обставин суди в одних випадках, відмовляючи в позові, посилаються на незаконність чи безпідставність позовних вимог, в інших – на необґрунтованість чи недоведеність, також мають місце випадки посилання на зазначені підстави одночасно. Відсутність в ЦПК та роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду України розмежування між різними підставами відмови в позові призводить до допущення процесуальних помилок, – незабезпечення висновків суду встановленим обставинам справи та нормам закону і, як наслідок, порушення цивільної процесуальної форми в цілому, що є неприпустимим. Оцінка позовних вимог за критерієм обґрунтованості пов’язана із доведеністю позовних вимог. Аналіз змісту положень ЦПК, ЦК та роз’яснень Верховного Суду України дає підстави для висновку, що право на судовий захист пов’язане виключно з порушенням суб’єктивного права позивача. Отже, суд може захистити лише порушене право позивача. Відсутність хоча б однієї з умов надання судового захисту суб’єктивного права виключає можливість задоволення матеріально-правових вимог позивача. Інше б суперечило основному завданню цивільного судочинства, – захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ст.ст. 1, 3 ЦПК, ст.ст. 15, 16 ЦК, абз. 2 п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі»). При цьому варто враховувати, що обставину дійсного (реального) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача (або наслідки у вигляді збитків чи інших обмежень) має довести належними, допустимими і достовірними доказами саме позивач. Порушення прав позивача має існувати на момент розгляду спору в суді. В інших випадках, не дивлячись навіть на те, що порушення мало місце раніше, позов не підлягатиме задоволенню, оскільки до моменту ухвалення судового рішення об’єкт захисту буде відсутній. За принципом змагальності кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Отже, на позивача, поряд із обов’язком довести факт порушення свого суб’єктивного права відповідачем, також покладено обов’язок довести підставу позову, а саме: обставини, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги і з якими закон пов’язує настання певних правових наслідків, тобто можливість задоволення позову. Із цих положень випливає необхідність доведення для задоволення позову таких фактів: наявність обставин, з якими закон пов’язує настання певних правових наслідків для позивача (тобто доведення заявленої підстави позову) та факт порушення його суб’єктивного права відповідачем. Недоведеність цих фактів є підставою для відмови в позові за недоведеністю (необґрунтованістю) позовних вимог. Водночас варто пам’ятати, що відмова в задоволенні позовних вимог через недоведеність заявленої підстави позову не позбавляє позивача права на пред’явлення нового позову з інших, встановлених законом, підстав. Разом з тим, доведеність позивачем факту порушення свого суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу ще не означає, що він вправі пред’явити до відповідача будь-які вимоги та отримати судовий захист. Враховуючи, що позивач повинен мати конкретний матеріально-правовий інтерес в спорі (тобто бути заінтересованим в реалізації свого суб’єктивного права, про захист якого він просить суд), метою пред’явлення позовних вимог до відповідача може бути лише задоволення цього інтересу, а саме: відновлення порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу позивача. Таким чином, якщо мета звернення до суду не відповідає тим умовам, з якими ст.ст. 1, 3 ЦПК пов’язують надання судового захисту, то необхідність і можливість судового захисту відсутня, а в позові має бути відмовлено. З огляду на зазначене суд має з’ясувати, які реально права позивача порушені і які конкретно несприятливі наслідки спричинило для нього це порушення, а також те, чи є метою пред’явлення позову захист (відновлення) прав і законних інтересів позивача і чи можливо при обраному способі захисту відновити (захистити) його права. Тому за необґрунтованістю, на наш погляд, також варто відмовляти в позові у випадку доведення факту порушення суб’єктивного права позивача, але недоведення його заінтересованості в реалізації цього права (наприклад, пред’явлення одним із співвласників позову до іншого співвласника про оспорення відчуження останнім своєї частки у спільному майні третій особі без пропозиції позивачу-співвласнику придбати цю частку, за відсутності у останнього заінтересованості реалізувати своє переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності та відсутність у нього бажання переводити на себе права і обов’язки покупця та вносити на депозит суду грошову суму, яку мав сплатити покупець). Поряд із критерієм обґрунтованості, позовні вимоги також підлягають оцінці з огляду на критерій законності. А отже, в позові може бути відмовлено також й внаслідок незаконності заявлених позовних вимог. Так, за змістом ст. 19 Конституції України, ст. 14 ЦК, п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13.06.2007 р. № 8 «Про незалежність судової влади» не допускається постановлення судових рішень, які зобов’язують до вчинення дій, які не є обов’язковими для відповідача за законом, а також рішень, які передбачають втручання в компетенцію відповідача. Тобто покладення рішенням суду обов’язку на відповідача вчинити певні дії на користь позивача можливе лише за наявності одночасно двох правових підстав: наявність визначених законом чи договором підстав для зобов’язання вчинення дій та порушення прав позивача їх невчиненням. За відсутності хоча б однієї з цих правових підстав, вимоги позивача не можуть бути задоволені. Отже, відсутність у відповідача юридичного обов’язку, який випливав би із закону чи договору або відповідні повноваження здійснювати дії, зобов’язати вчинити які через суд просить позивач, є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог як незаконних. Крім того, з огляду на положення ч. 2 ст. 19 Конституції України способи захисту повинні кореспондуватись з повноваженнями суду, тобто суд може прийняти лише таке рішення, можливість ухвалення якого передбачена законодавством. Способи захисту прав мають бути встановлені законом або випливати із його положень чи бути передбачені договором. При цьому можливість пред’явлення конкретних позовних вимог та прохання про застосування конкретного способу захисту порушеного права в тих чи інших правовідносинах має бути передбачена законодавством, тобто юридично можливою. Адже ЦПК прямо встановлює, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК). Судовою практикою також підтримується позиція, згідно з якою у випадку заявлення позовних вимог, які за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту порушеного права, визначеним законом чи договором, це є підставою для відмови в позові, тобто відмови в захисті порушеного права в непередбачений законом чи договором спосіб. Досить поширеною підставою відмови в позові через його незаконність є відсутність у позивача суб’єктивного права, про захист якого ним подано позов, тобто коли позовні вимоги спрямовані на захист неіснуючого суб’єктивного права чи охоронюваного законом інтересу. Із аналізу змісту положень ст.ст. 1, 3 ЦПК, ст.ст. 15, 16 ЦК випливає, що право на судовий захист пов’язане виключно з порушенням суб’єктивного права позивача. Отже, відсутність у позивача суб’єктивного права, за захистом якого він звернувся до суду, є підставою для відмови в позові, оскільки ці вимоги незаконні. Також варто враховувати, що за змістом положень ст.ст. 1, 3 ЦПК, ст.ст. 15, 16 ЦК суд захищає лише порушені права позивача. Не можуть бути задоволені позовні вимоги щодо захисту права, яке може бути порушено у майбутньому, і щодо якого не відомо, чи буде воно порушено чи ні. Отже, звернення до суду обумовлено наявністю вже порушених прав, свобод чи інтересів, на захист яких звертається позивач. Тому позовні вимоги про захист ще непорушеного права у майбутньому є незаконними, оскільки законодавством не надано позивачу права вимагати захисту своїх прав на майбутнє. В деяких випадках відсутність у позивача суб’єктивного права, про захист якого пред’явлено позов, може свідчити про неналежність позивача, тобто коли із позовом звертається до суду не та особа, якій належить право вимоги (неналежний позивач), що є підставою для відмови в задоволенні такого позову, оскільки права, свободи чи інтереси цієї особи не порушено, а можливості заміни неналежного позивача на належного ЦПК не передбачено. Ще однією з підстав відмови в позові з мотивів незаконності є випадки відмови в задоволенні позовних вимог через їх безпідставність, – коли пред’явлені позовні вимоги не ґрунтуються на законі, тобто заявлені з підстав, не передбачених законодавством (підстава позову не передбачена законом). Ухвалення рішення про відмову в позові може бути також обумовлене закінченням позовної давності (строків звернення до суду). Так, позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (відмови в судовому захисті), якщо суд не визнає поважними причини пропущення позовної давності (ст.ст. 256, 267 ЦК). За змістом роз’яснень, наведених постанові Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», в позові може бути відмовлено як з підстав пропуску строку звернення до суду, так й за безпідставністю позовних вимог. Тому суд має з’ясовувати не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов’язки сторін. Отже, відмова в позові з мотивів пропуску позовної давності можлива лише за умови наявності у позивача суб’єктивного права, про захист якого він просить, факту його порушення відповідачем та пропущення позивачем позовної давності без поважних причин. Вищенаведене розмежування критеріїв оцінки позовних вимог з огляду на їх законність і обґрунтованість, на наше переконання, має допомогти в правозастосовчій практиці судів не лише правильно робити висновки про підставу відмови в позові, що є необхідною складовою дотримання цивільної процесуальної форми, але й правильно давати оцінку законності і обґрунтованості позовних вимог у разі їх задоволення.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
