Права людини – загальнолюдська універсальна цінність, поняття складне і багатогранне. Йому важко дати одне єдине визначення і однозначне тлумачення. Безліч прийнятих міжнародних угод і конвенцій з прав людини спрямовані на встановлення та гарантування прав та свобод [7; с.201].
Як правова категорія, права людини мають певні ознаки, що визначають її наукову самостійність: 1)це можливості людини задовольняти власні інтереси та забезпечити нормальне існування і розвиток шляхом вчинення певних дій чи утримання від них; 2)це можливості, що мають природний характер та належать людині від народження; 3)це можливості, які не залежать від території чи належності індивіда до громадянства держави; 4)це можливості, які залежать від соціально-економічного рівня розвитку суспільства; 5)це можливості, що гарантуються державою з моменту їх правового закріплення. [6; с.156].
Важливе місце у правах людини займає їх захист. Окремі аспекти забезпечення особі права на правову допомогу досліджувалися в роботах О. М. Бандурки, Т. В. Варфоломеєвої, А. Т. Комзюка, В. В. Копєйчикова, В. О. Попелюшка, О. Ф. Скакун, П. М. Рабіновича, Ю. М. Тодики та ін. Незважаючи на наявні дослідження в даній сфері, правова допомога в контексті непорушних прав особи потребує наукового дослідження.
У системі прав людини виділяють природні та позитивні права. Якщо позитивне право відбиває особливості конкретних країн, то природні спрямовані на забезпечення життєвих потреб, вони є невід’ємними і спільними для всіх людей.
Особисті права і свободи людини безпосередньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки саме цей статус є підґрунтям усіх інших якісних рис людини. Виходячи з цього, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних вад, необхідно розглядати як особистість, повністю чи неповністю сформовану[3; с.107].
До особистих прав людини належать: невід'ємне право на життя; на повагу до її гідності; на свободу та особисту недоторканність; на недоторканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в особисте і сімейне життя; на свободу пересування і вільний вибір місця проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду і віросповідання.
Людина є найвищою соціальною цінністю, а тому охорона та захист особистих прав – одне з основних обов’язків держави. Вважаємо, що держава та людина повинні співпрацювати на партнерських засадах. Лише тоді держава в повній мірі гарантуватиме реалізацію особистих прав та їх захист.
Держава має професійне кадрове забезпечення, в тому числі юристами, зокрема слідчими прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції, органів безпеки. Громадянин в більшості не обізнаний зі своїми правами, не може якісно та кваліфіковано їх захистити, тому його не можна залишати без правової допомоги. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура [2; с.114].
Право на правову допомогу є одним із конституційних, невід'ємних прав людини і має загальний характер. У контексті "кожен має право на правову допомогу" поняття "кожен" охоплює всіх без винятку осіб - громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перебувають на території України. Здійснення права на правову допомогу засноване на дотриманні принципів рівності всіх перед законом та відсутності дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками [5; с.36].
Конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість.
Крім того, гарантування кожному права на правову допомогу є не тільки конституційно-правовим обов'язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно-правових зобов'язань відповідно до положень Загальної декларації прав людини 1948 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року тощо.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов’язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред’являється особі [1, с.12].
Конвенція прямо не закріплює права на правову допомогу. Проте правосуддя не може вважатись доступним, якщо відсутні механізми надання правової допомоги всім громадянам, які її потребують. У розумінні Європейського суду право на правову допомогу є передумовою існування та визначальною складовою ширшого за своїм обсягом та значенням права на доступ до суду, гарантованого статтею 6 Конвенції [4; с.11].
Отже, можна зробити висновок, що правова допомога потребує вдосконалення, адже є формою захисту особистих прав людини та необхідною складовою для їх існування.
Література:
1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. - К.: Юрінформ, 1992.
2. Конституція України від 28.06.1996 р. //Відомості Верховної Ради – 1996. - N 30. - С. 141.
3. Правознавство: навчальний посібник / за загальною редакцією В. Г. Гончаренка. — К.: Український інформаційно-правовий центр. — 2002. – С. 106-108.
4. Правова допомога: Зарубіжний досвід та пропозиції для України // Автори-упорядники О.Банчук, М.Демкова. – К.: Факт. 2004. С. 11.
5. Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року у справі про право на правову допомогу // Вісник Конституційного Суду України. – К. 2009, №6. – С. 36
6. Теорія держави та права: підручник / за ред. О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 416 с.
7. Ткач А. Н. Проблемы теории государства и права. М.: Инфра – М., 2002. – 245 с.
|