Питання про роль жінки в суспільстві, про її соціальний статус було важливим в усі часи. Але на кожному етапі історичного розвитку гострота й характер його постановки мали свої особливості. У розвитку сучасної цивілізації відбулися докорінні соціальні зрушення принципового характеру. Сьогодні без діяльної участі жінок в економіці, соціальній сфері, політиці, культурі, науці суспільне життя уявити неможливо.
В Україні незахищеність жінок особливо проявляється у сфері виробництва, де жінки складають приблизно половину всіх працюючих як у місті, так і на селі. Нині серед безробітних більшість становлять жінки, причому переважно з вищою чи середньою спеціальною освітою та віком 30 – 40 років. Поряд із «фемінізацією безробіття» відбувається і «фемінізація бідності», тому що багато сімей не можуть у нинішніх економічних умовах прожити на зарплату тільки одного їх члена, приміром чоловіка. Перехід соціальної сфери на комерційну основу ускладнив доступ громадян, у тому числі жінок, до медичного обслуговування, культури та освіти. Скоротилася кількість шлюбів, різко знизилася народжуваність. Виріс коефіцієнт смертності в жінок репродуктивного віку, як і раніше значною є дитяча і материнська смертність. Існуюча система правового захисту та соціальної допомоги сім’ям малоефективна, у тому числі і тому, що вона орієнтована в основному на жінку-матір, а не на обох батьків, тобто на родину в цілому. З народженням дитини в жінки з'являються нові проблеми, оскільки догляд за нею, виховання – це важка праця, поєднувати яку з роботою дуже складно. З урахуванням цього законодавство про працю містить значний комплекс норм, спрямованих на полегшення становища працюючої матері.
Однією зі сфер діяльності жінок стала правоохоронна діяльність. Прихід значної кількості жінок до органів внутрішніх справ є однією з характерних рис нашого часу. У низці служб (особливо, слідчих апаратах, підрозділах кримінальної міліції у справах неповнолітніх) вони вже істотно «посунули» чоловіків. Кількість жінок, які бажають поступити на навчання до закладів освіти МВС України, також продовжує зростати. Очевидно, що зростаюче прагнення жінок до освоєння «міліцейських» професій, що довгий час вважалися винятково чоловічою справою, не могло бути проігнороване суспільством. Із приєднанням України до Конвенції Міжнародної організації праці «Про рівне ставлення й рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов'язками» 1981 р., виданням низки законодавчих актів, нормативно-правова основа праці жінок набула якісно нового звучання.
Однак, аналіз нормативного матеріалу, що регулює працю жінок – працівників органів внутрішніх справ, свідчить, по-перше, про значну кількість недоліків, які є наслідком невдалих компромісів, непродуманих рішень і помилок законодавця, а по-друге, що важливіше, про відсутність цілісної концепції правового регулювання діяльності жінок – працівників органів внутрішніх справ, що відповідала б новим політико-правовим реаліям, обумовленим процесами «фемінізації» міліцейських професій. Спеціальне нормативно-правове забезпечення діяльності органів внутрішніх справ і праці їх особового складу обходить питання пільг та переваг жінок – працівників ОВС, повністю покладаючись у цьому на норми загального характеру. Однак специфіка служби в ОВС України, правового статусу осіб рядового та начальницького складу, їх завдань і функцій об'єктивно зумовлюють необхідність в особливому підході до правового регулювання службово-трудової діяльності жінок. Незадоволеність якістю правового регулювання діяльності жінок – працівників органів внутрішніх справ висловлюють не тільки представники науки, а й практичні працівники.
Проблема правового регулювання діяльності жінок – працівників органів внутрішніх справ у юридичній доктрині розроблена слабко. У той же час багато особливостей їх правового становища й регулювання діяльності залишаються поза рамками наукового аналізу, а сформовані на його основі різними вченими висновки й пропозиції часом суперечать одні одним, далеко не завжди сумісні зі сформованими реаліями життя.
Криза в економіці, політиці, культурі, правовій системі знижує змістовий рівень офіційно проголошених норм, покликаних забезпечити соціально-правовий захист, скорочує можливість реалізації законодавчо задекларованих соціально-правових гарантій, які в сучасних умовах діють лише частково або не діють зовсім з тих чи інших, зокрема поважних у конкретних випадках, причин. Найсуттєвішою з них є несвоєчасність і неповне фінансування органів внутрішніх справ із бюджетів (республіканських та місцевих). У такій ситуації, є невиправданою абсолютна заборона на заняття працівниками органів внутрішніх справ будь-якими видами підприємницької діяльності. Вважаємо, що поряд з творчою, науковою та викладацькою діяльністю необхідно дозволити та законодавчо закріпити заняття працівниками органів внутрішніх справ, у вільний від основної роботи час, індивідуально-трудовою діяльністю в порядку, визнаному законодавством. Подібна діяльність могла би стати суттєвим матеріальним підкріпленням працівникам органів внутрішніх справ та їх сім'ям, сприяла би самореалізації та підвищенню соціально-правової активності працівників органів внутрішніх справ.
Для забезпечення соціальної та правової захищеності працівників органів внутрішніх справ, зокрема й жінок, доцільно вдосконалити систему стимулювання праці в органах внутрішніх справ шляхом створення комплексу адекватної винагороди. Можна використовувати у вирішенні даного питання закордонного досвіду. Зокрема, можна відраховувати певний відсоток до тієї чи іншої служби за розкриття крадіжок для подальшого преміювання працівників органів внутрішніх справ. Крім того, передбачити бальне оцінювання їх діяльності виходячи з їхніх посадових обов’язків. Чинна модель встановлення грошового утримання працівників органів внутрішніх справ мало стимулює до якісного виконання посадових обов’язків й не завжди враховує характер та умови їхньої служби.
Організаційно-правовий механізм соціально-правового захисту працівників органів внутрішніх справ діє в існуючому політичному, соціальному, соціально-психологічному контекстах, які можуть посилювати ефективність правозахисних інститутів або, навпаки, послаблювати їхню дію. Найбільш досконалі юридичні механізми будуть безсилими за умов нестабільності політичної ситуації, занепаду економіки, у разі втрати ціннісних орієнтирів, моральної деградації, релігійної, соціальної і правової конфронтації. На жаль, саме такі несприятливі умови складаються на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Ситуація повсякчас загострює, оскільки фактично не існує юридичної відповідальності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб за невиконання обов’язків, пов’язаних із соціально-правовим захистом працівників органів внутрішніх справ. У зв'язку з цим, на наш погляд, необхідно в Закон України «Про міліцію» та в Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ внести положення такого змісту: «Обмеження гарантій соціального і правового захисту працівників органів внутрішніх справ не допускається жодним законодавчим та підзаконним нормативно-правовим актом».
Як висновок слід підкреслити, що в Україні достатньо розвинена система соціального та правового захисту жінок - працівників органів внутрішніх справ. Однак існує проблема забезпечення її реалізації. Під час вирішення даної проблеми велике значення має роль держави, її органів, а також органів місцевого самоврядування й керівникам органів внутрішніх справ всіх рівнів, тобто необхідна комплексна соціальна робота в органах внутрішніх справ.
Незважаючи на прийняття цілої низки нормативно-правових актів, нині відсутня єдина державна система (програма) захисту прав і законних інтересів особового складу органів внутрішніх справ, а особливо, жінок - працівників органів внутрішніх справ. Декларовані правові та соціальні гарантії не підтверджуються механізмами й процедурами їхньої реалізації.
Таким чином, діяльність щодо організації соціального і правого захисту жінок – працівників органів внутрішніх справ повинна бути спрямовані, по-перше, на підвищення рівня захисту життя й здоров’я, честі та гідності жінок - працівників органів внутрішніх справ та їхніх сімей шляхом створення організаційних та правових основ системи реалізації прав працівників органів внутрішніх справ під час виконання ними службових обов'язків, а по-друге – на забезпечення умов праці, відпочинку й побуту працівників органів внутрішніх справ. В даному випадку захищеність жінок – працівників органів внутрішніх справ може досягатися за рахунок визначення їх статусу як державних службовців: з нормованими умовами праці, а також забезпеченою реалізацією прав та пільг, які надаються працівникам органів внутрішніх справ та членам їхніх родин.
Слід також визнати, що чинне законодавство не містить норми, розділу в якому-небудь законі, а тим більш – окремого законодавчого акту, в якому б було сформульоване поняття державного захисту працівників органів внутрішніх справ, комплексно б розкривався зміст державного захисту даної категорії.
e-mail: ch-nata165@rambler.ru
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
