Активно обговорюваний проект нового Кримінального процесуального кодексу, за задумом його розробників, спрямований на якісні зміни діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю при поєднанні з гуманним поводженням з людиною, що потрапили в сферу кримінально-процесуальних відносин, включаючи відносини, що виникають між учасниками кримінального процесу і органами досудового розслідування на початковому етапі кримінального процесу.
Нетривала за часом стадія порушення кримінальної справи має суттєве значення для кримінального судочинства. Її не можна минути, без неї неможлива кримінально-процесуальна діяльність.
Будь-яка своєчасно і обґрунтовано порушена кримінальна справа є гарантією успішного розслідування злочину, встановлення осіб, винних у його вчиненні, і тим самим захисту прав і законних інтересів особи, яка потерпіла від злочину.
У кримінально-процесуальній літературі завжди існувало багато проблем та дискусійних питань щодо юридичної природи порушення кримінальної справи, переліку і змісту приводів для порушення кримінальної справи, а також процесуального порядку і способів встановлення підстав для порушення кримінальної справи.
Слідуючи чіткому законодавчому правилу, зафіксованому в ч. 2 ст. 94 КПК України, справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину [1]. Наявність підстави це позитивно бажаний підсумок усієї діяльності, що здійснюється в рамках стадії порушення кримінальної справи. Рішення ж про це приймається за результатами заключного елемента доказування оціночної діяльності компетентної особи, що відрізняється низкою особливостей, пов’язаних з її предметом і результатом [2, с. 19].
Зазначена особа «в цей час ще не має вичерпної сукупності даних про суттєві обставини справи, тим часом прийняті нею рішення мають бути єдино правильними, оскільки вони, незважаючи на їх проміжний (по відношенню до вирішення справи по суті) характер, суттєво впливають на напрям і межі подальшого провадження у справі» [3, с. 74].
Зауважимо, що для наявності підстав до порушення кримінальної справи у кожному випадку необхідні такі фактичні дані, але самі по собі вони не становлять підстави, під ними слід розуміти лише «тільки достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину» (ч. 2 ст. 94 КПК України) [1].
Визначаючи їх роль у вирішенні компетентною особою питання про наявність чи відсутність підстав для порушення кримінальної справи, зазначимо, що саме на основі відомостей про злочин, які містяться в них, і здійснюється відтворення обставин події.
У результаті виявлення об’єктивного зв’язку між ними та кримінально-правовим приписом тієї чи іншої норми Особливої частини КК України, а також їх зіставлення і приймається рішення про наявність необхідної сукупності ознак злочину в досліджуваному факті, але при цьому не відбувається трансформація цих фактичних даних у підстави.
Саме необхідну і достатню сукупність доказів, слід визнати засобом встановлення фактичних обставин події. Встановлення кожної обставини є самостійним актом пізнання, що починається з дослідження доказів і завершується отриманням знання про наявність або відсутність даного факту. Саме вони (обставини) і є тією фактичною основою, оцінюючи яку орган дізнання, слідчий або прокурор вирішують питання про наявність чи відсутність ознак злочину, залежно від чого порушують або відмовляють у порушенні кримінальної справи.
Підставами прийняття цього (і будь-якого іншого) процесуального рішення, слід вважати не докази, а доведеність фактичних обставин, що складають їх зміст, тобто встановлення певних фактів і дослідження їх в заданих межах.
Література:
1. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1961. – №2. – Ст. 15.
2. Арсеньев В.Д. Доказывание фактических обстоятельств дела в советском уголовном процессе. Автореф. дис. ... д-ра. юрид. наук. М., 1967. – 32 с.
3. Карнеева Л.М., Генрихов Г.М. Особенности оценки доказательств на разных этапах предварительного следствия // Сов. государство и право. 1966. № 8. С. 74-79.
|