Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Зазначене положення Конвенції вплинуло й на завдання цивільного судочинства в Україні, які з набуттям чинності новим ЦПК 2004 р. істотно змінилися, у порівнянні із ЦПК 1963 р.
Так, завданнями цивільного судочинства за ЦПК 1963 р. була охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством (ст. 2). Ця стаття вказувала на головне завдання цивільного судочинства – охорону прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави. Вказівка саме на «охоронну функцію» свідчить, що зазначена правова категорія є ширшою за поняття «захист», тобто «охорона» полягає не лише в цивільній процесуальній діяльності щодо розгляду і вирішення цивільних справ, але й профілактично-виховному впливі судової діяльності як на учасників процесу, так й на невизначене коло осіб.
При цьому, судова процесуальна діяльність щодо розгляду і вирішення цивільних справ в зазначеному випадку виступала не «завданням», а «засобом» його досягнення.
Новий ЦПК 2004 р. визначив завданнями цивільного судочинства справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1).
Автори науково-практичного коментарю до ЦПК 2004 р., коментуючи ст. 1, зазначають таке. Мета діяльності суду спрямована на захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Цією метою обумовлюються і завдання цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Розгляд і вирішення цивільної справи в суді буде справедливим, якщо його здійснено з дотриманням усіх правових норм, а поведінка суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин характеризується відповідністю пануючим у суспільстві морально-етичним приписам. Неупереджений розгляд і вирішення справи передбачає, насамперед, недопустимість надання переваг при оцінці доказів, ухвалення судом необґрунтованих рішень. Своєчасним розгляд і вирішення цивільної справи слід вважати тоді, коли процесуальні дії вчинюються її учасниками з дотриманням строків, встановлених законом і судом [1].
Отже, за новим ЦПК 2004 р. «захист» і «охорона» стали метою цивільного судочинства, а завданням – справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ.
Разом з тим, варто звернути увагу, що ЦПК 2004 р. не містить такого чинника завдань цивільного судочинства, як «правильність» розгляду і вирішення цивільних справ поряд із чинником «своєчасності». Варто визнати, що чинник «своєчасності», так само як й чинники «справедливості» і «неупередженості», які з’явилися в новому ЦПК 2004 р., безперечно, впливають на ефективність правосуддя, але прямо не вказують на необхідність «правильного» вирішення справи, що охоплюється поняттями законності і обґрунтованості (виходячи з положень ст. 213 ЦПК 2004 р.).
Крім того, «своєчасність» і «неупередженість» судового розгляду не можуть впливати на об’єктивність розгляду справи та на законність ухваленого судом рішення, адже самі по собі «своєчасність» і «неупередженість» розгляду і вирішення цивільних справ не можуть бути самостійними і достатніми чинниками досягнення мети цивільного судочинства – захист порушених прав; досягнення такої мети можливе лише у сукупності із таким складовим чинником завдання цивільного судочинства, як «правильність» судового розгляду і вирішення справи.
Саме «правильність» вирішення справи (на відміну від її своєчасного, справедливого і неупередженого розгляду), на наше переконання, є визначальним чинником завдання цивільного судочинства, забезпечення якого, до речі, є безпосередньою метою попереднього судового засідання (ч. 1 ст. 130 ЦПК 2004 р.). До того ж, не може бути скасоване «правильне» по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань (ч. 2 ст. 308 ЦПК 2004 р.), а порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення в касаційному порядку, якщо це порушення призвело до «неправильного» вирішення справи (ч. 3 ст. 309 ЦПК 2004 р.).
Такий висновок фактично підтверджують й вчені-процесуалісти, які зазначають, що виконання проголошених у ст. 1 ЦПК 2004 р. завдань цивільного судочинства можливе там і тоді, де і коли цивільний суд розглядає і вирішує справу, додержуючись цивільної процесуальної форми, правильно застосовує відповідні норми матеріального права, оцінює докази без стороннього впливу, ухвалює законне та обґрунтоване судове рішення, коли судді не є прямо чи побічно заінтересованими в результаті розгляду справи [2].
Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 01.11.1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», з огляду на закріплений ст. 8 Конституції принцип верховенства права, визначив, що судова діяльність має бути спрямована на захист прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ. Посилання Верховного Суду на «якісний» розгляд справи, на нашу думку, як раз й вказує на її «правильне» вирішення.
Завдання цивільного судочинства стосуються кожної справи і реалізуються на всіх стадіях процесу, але головним чином в рішенні суду. Саме в судовому рішенні отримують судовий захист порушені або оспорювані права і свободи. Так, при повному задоволенні позову в рішенні суду отримують захист права позивача, які порушено, не визнано чи оспорено відповідачем. А при відмові в позові – права відповідача від необґрунтованих вимог позивача. У випадку ж часткового задоволення позову рішенням суду з одного боку захищаються права позивача, а з іншого – права відповідача.
Як відзначив Конституційний Суд України, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 та від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Таким чином, суд буде вважатися лише тоді таким, що виконав свою функцію, тобто здійснив правосуддя та ефективно поновив в правах, коли він вирішить спір та ухвалить рішення на підставі встановлених обставин справи відповідно до закону. Адже, вирішення справи з порушенням матеріального закону або на підставі неповно чи неправильно встановлених обставин справи буде вважатися «неправильним», а це фактично означатиме, що правосуддя не здійснилося з причин, які залежать безпосередньо від суду, на який як раз й покладено завдання правильного і своєчасного розгляду і вирішення справи.
«Неправильне» вирішення справи порушує конституційне право громадян на судовий захист, підриває авторитет судової влади і української держави в цілому, а відтак, «правильність» вирішення справи має бути закріплено в якості одного із визначальних складових чинників завдань цивільного судочинства в ст. 1 ЦПК 2004 р.
Таким чином, аналіз положень ЦПК 2004 р. дає підстави дати характеристику такому «неписаному» чиннику завдань цивільного судочинства, як «правильність» вирішення справи. Так, правильний розгляд і вирішення справ означає, що цивільна справа має бути розглянута згідно із нормами матеріального права, всебічно і об’єктивно, з урахуванням інтересів всіх осіб, які беруть участь у справі, твердженням і запереченням яких треба дати належну юридичну оцінку. При цьому варто дотримуватись принципів процесуальної рівноправності сторін, диспозитивності, змагальності і гласності судочинства. А рішення, яке ухвалено згідно із законом і яке набрало законної сили, має бути виконуваним і не породжувати нових спорів між сторонами. Причому суд не може своїм рішенням зобов’язати відповідача до дій, вчинення яких не є для нього обов’язковим за законом чи договором.
Лише при дотриманні сукупності зазначених умов, вирішення справи вважатиметься «правильним», а ухвалене рішення не може бути скасовано або змінено в апеляційному чи касаційному порядку.
Література:
1. Цивільний процесуальний кодекс України : Науково-практичний коментар / С. С. Бичкова, Ю. В. Білоусов, В. І. Бірюков та ін. ; За заг. ред. С. С. Бичкової. – К. : Атіка, 2008. – С. 5-6.
2. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства : Монографія / В. В. Комаров, В. І. Тертишніков, В. В. Баранкова та ін. ; За заг. ред. професора В. В. Комарова. – Х. : Харків юридичний, 2008. – С. 40.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
