Серйозна зміна змісту принципу змагальності і гарантій його реалізації, позбавлення суду активності в збиранні доказів, що має місце після "малої" судової реформи 2001 року, не дозволили забезпечити "одномоментний" перехід до повністю змагальної моделі судочинства через особливості психології суддів і юристів, традицій нашого суспільства, юридичної неграмотності більшості громадян та фінансову неспроможність останніх користуватися правовою допомогою. Крім того, незважаючи на проголошення змагальності як основного принципу цивільного судочинства, деякі норми ЦПК за своїм змістом дають підстави для висновку про наявність судової активності і фактичне втручання в змагальні права сторін щодо питань доказування. Таким чином, змагальна форма цивільного судочинства остаточно не може бути реалізована в тому варіанті, який заклав в ЦПК законодавець.
Думки вчених-процесуалістів щодо змісту зазначеного принципу розділились: одні вчені висловлюються за його абсолютний характер, інші ж допускають можливість збирання доказів з ініціативи суду.
В юридичній літературі зазначається, що запровадження і послідовна реалізація принципу змагальності повинна спонукати учасників цивільного судочинства до процесуальної активності, залишивши суду функцію застосування права [1].
Як дореволюційні, так й сучасні вчені-процесуалісти вважають, що на користь застосування принципу змагальності свідчить таке: 1) сторонам краще відомі ті докази, на які вони будуть посилатися при розгляді справи у суді, і шляхи отримання цих доказів; 2) сторони більше за інших заінтересовані у встановленні істини у справі; 3) оскільки в порядку цивільного судочинства в основному вирішуються справи, які випливають з приватноправових відносин, то діяльність суду по збиранню доказів може бути розцінена як втручання в приватне життя учасників спору; 4) принцип слідства примушує суд втручатися у процесуальну боротьбу сторін, у зв’язку з чим виникає небезпека відступу від засад неупередженості та об’єктивності, а також того, що суд мимоволі стане помічником однієї зі сторін; 5) сторони, позбавлені опіки суду, хоч і ризикують, але можуть діяти більш впевнено і розкуто. Проти принципу змагальності може виступати посилання на те, що у цивільному процесі учасники не завжди є рівнозначними, однаково підготовленими противниками. Одна із сторін може мати достатньо можливостей, щоб найняти відомого адвоката, який, виступаючи її представником у цивільному процесі, буде значно краще захищати інтереси підопічного, спростовувати аргументи і докази іншої сторони [2].
Деякі вчені-процесуалісти зазначають, що при реалізації принципу змагальності певна роль відводиться позивачу і суду в інтересах забезпечення законності. Варто погодитися із твердженням про те, що в цивільному судочинстві немає змагальності, при якій суд грав би в процесі пасивну роль, а процес зводився до "вільної гри протилежних сторін" [3]. Адже саме суд, з огляду на пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України 12.06.2009 р. № 5 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду", має з’ясувати, які є докази на підтвердження фактів; визначити коло доказів відповідно до характеру спірних правовідносин і роз’яснити, якій із сторін слід довести певні обставини.
Крім того, суд: в порядку ч. 4 ст. 10 ЦПК може запропонувати сторонам подати додаткові докази; перевіряє належність і допустимість поданих доказів; остаточно визначає зміст питань на експертизу тощо.
Ми приєднуємось до думки В.І. Тертишнікова, що особливості зазначеного принципу в сучасному законодавстві, як уявляється, не у тому, що суду заборонено збирати докази (ЦПК не передбачає таких заборон), а у тому, що розширені можливості сторін по наданню доказів зокрема і по участі їх у доказовій діяльності. Необґрунтованими і такими, що протирічать закону, на думку вченого, є і твердження про те, що суд не може витребувати докази самостійно (див., наприклад, ст. 235, 375 ЦПК) [4].
Крім того, на нашу думку, принцип змагальності повністю неможна реалізувати при розгляді справи у відсутність відповідача, який вважається повідомленим за місцем реєстрації чи через публікацію в пресі належним чином, не будучи таким (правова фікція). Прикладом можна навести подання позивачем письмового доказу, який у суду викликав сумнів в його справжності, але заявити про його фальшивість чи спростувати його відповідач немає можливості через незнання про справу. Суд же, за відсутності заперечення проти такого доказу, керуючись принципом змагальності, має покласти його в основу рішення на користь позивача. Для недопущення таких випадків варто погодитись з Є.В. Васьковським, який зазначав, що на увагу заслуговує надання суду, з метою розкриття матеріальної істини, права матеріального керівництва процесом, тобто додавання до принципу змагальності деякої дози слідчого начала. Процес варто побудувати на принципі змагальності; втручання же суду допустимо в тій мірі, в якій воно не суперечить принципу диспозитивності (суд не може обмежувати сторін в розпорядженні об’єктом спору, а також примушувати їх до застосування процесуальними засобами захисту або самостійно застосовувати ці засоби всупереч їхній волі) [5].
Зазначене положення, на нашу думку, можливо реалізувати, у випадку доповнення ст. 10 ЦПК положенням про те, що суд, зберігаючи об’єктивність і безсторонність, здійснює керівництво процесом, роз’яснює особам, що беруть участь у справі, їхні права і обов’язки, створює умови для всебічного і повного дослідження доказів, встановлення обставин і правильного застосування законодавства при вирішенні цивільних справ (саме так врегульовано питання змагальності в ЦПК Російської Федерації та Киргизької Республіки).
Таким чином, перехід до абсолютної моделі змагальності має розцінюватись як кінцева мета, яку неможна досягти лише одним законодавчим проголошенням. Варто враховувати не лише психологічну готовність українського населення до змагальної моделі цивільного судочинства, але й здатність держави забезпечити функціонування судів в режимі дотримання принципу змагальності, "зламавши" багаторічний стереотип "слідчого процесу".
Також варто враховувати критерії законності і обґрунтованості судового рішення, а також завдання цивільного судочинства, з яких випливає, що саме на суд покладено обов’язок правильного вирішення справи на підставі норм матеріального права, які суд має самостійно визначити і застосувати до спірних правовідносин, існування яких має підтверджуватися сукупністю фактів, які мають встановлюватися на підставі доказів. А відтак, з метою правильного вирішення справи, суд, хоч й не має права витребовувати докази без згоди сторони, але зобов’язаний роз’яснити їм про це і вжити заходів щодо своєчасного подання ними відповідних доказів чи самостійно витребувати потрібні докази від підприємств, установ, організацій за згодою (або за відсутності заперечення) однієї зі сторін.
Отже, проблема реалізації принципу змагальності в цивільному процесі пов’язана безпосередньо із виконанням завдань цивільного судочинства, що, в кінцевому підсумку, впливає на оперативність і ефективність судового захисту цивільних справ. А відтак, зазначене питання потребує подальшого дослідження з метою формулювання нових шляхів оптимізації цивільної процесуальної форми захисту прав.
Література:
1. Немировська О. В. Принцип змагальності сторін та його реалізація в судовій практиці : Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / О. В. Немировська ; НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 1999. – 16 с. [Електронний ресурс] / Веб-сайт Нацiональної бiблiотеки України iменi В. І. Вернадського. – Режим доступу до документу : www.nbuv.gov.ua/ard/1999/99novrsp.zip.
2. Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса. – Москва, 1917 г. (§ 25. Состязательность) // Allpravo.Ru, 2005 г. [Електронний ресурс] / Веб-сайт «Все о праве». – Режим доступу до документу : http://www.allpravo.ru/library/doc2472p0/instrum4301/item4326.html; Цивільний процесуальний кодекс України : Науково-практичний коментар / С. С. Бичкова, Ю. В. Білоусов, В. І. Бірюков та ін. ; За заг. ред. С. С. Бичкової. – К. : Атіка, 2008. – С. 20-21.
3. Гражданский процесс. Учебник / Под ред. М. К. Треушникова. 2005 г. [Електронний ресурс] / Веб-сайт «Информационный и образовательный юридический портал "ЗАКОН СЕГОДНЯ"». – Режим доступу до документу : http://lawtoday.ru/razdel/biblo/graj-proces/014.php.
4. Тертишніков В. І. Цивільний процес України (курс лекцій) : Навч.-практ. посіб. / В. І. Тертишніков. – Харків : Видавництво "ФІНН", 2011. – С. 34-35.
5. Васьковский Е. В. Учебник гражданского процесса. – Москва, 1917 г. (§ 25. Состязательность) // Allpravo.Ru, 2005 г. [Електронний ресурс] / Веб-сайт «Все о праве». – Режим доступу до документу : http://www.allpravo.ru/library/doc2472p0/instrum4301/item4326.html.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
