В умовах сьогодення важливим і необхідним є вивчення історичного досвіду будівництва Української держави, зокрема відображеного у програмових положеннях та практичній діяльності Організації українських націоналістів, що ставила перед собою мету - побудову Української Самостійної Соборної Держави (далі - УССД), мала чітке її бачення та здійснювала реальні кроки до її досягнення.
Пропонована стаття покликана висвітлити окремі питання стратегії організаційного оформлення духовно-освітнього сектору ОУН, який по-перше, зароджувався і був новим в організаційній структурі, по-друге, був покликаний не тільки оформити ідеологічно-програмові засади руху, але й активно сприяти «боротьбі за душу молодого українця», яку ОУН розглядала «боротьбою за державність».
Переконані, що системне дослідження державно-правових ідей в українському націоналістичному русу ще попереду, хоча окремі аспекти окресленої проблеми висвітлювалися у працях В. Трофимовича, В. Мороза, А. Рибака, І. Патриляка, Д. Вєдєнєєва, Г. Биструхіна, Г. Стародубець, В. Ухача.
Етнос, який формується в націю, торкається в процесі свого історичного розвитку двох найважливіших кіл питань, а саме: національно-державного самовизначення (зовнішні стосунки) та власного внутрішнього устрою.
Національна ідея як внутрішній чинник нації виходить з концепції пріоритету нації, воля якої не є ідентичною із сумою поодиноких воль [1, с. 755], оскільки вона означає самоутвердження нації, забезпечення її свободи та незалежності.
Український націоналізм, як система ідей, спрямованих на захист української національної ідеї, виник на початку ХІХ століття як реакція на утиск народу. На різних етапах український націоналізм (як, власне, і українська національна ідея) мав своїх носіїв і специфічний конкретний зміст. Серед основних ідей українського націоналізму були: 1) пріоритет національного питання перед соціальним; 2) розуміння українського народу як єдиної демократичної нації, згуртованої єдністю національних завдань тощо. Ідея українського націоналізму згуртувала українців розумінням єдності поколінь, спільністю походження, мови, історії, культури, території і, головне, “тою містичною силою, котра зветься волею до життя, волею творити окрему одиницю між расами” [2, с. 213].
Із втрати державності українськими націоналістами було зроблено правильний висновок: хоча втрачено державність, проте живою залишилась ідея нації та держави, а отже, й потреба консолідації національних сил. Власне через коекзистенцію [33], а далі - консолідацію ряду націоналістичних угруповань у м. Відні в лютому 1929 року створено єдину Організацію Українських Націоналістів [3, арк. 33].
ОУН поставила завдання необхідності української революції одночасно в духовно-культурному, внутрішньо-суспільному та зовнішньополітичному значенні, бо тільки духовно суцільна й самостійна нація у випадку потреби спроможна виконати акт внутрішнього перевороту. Отже, повне духовне оновлення української нації необхідне, передусім для побудови власної держави, для виховання українця-державника, що у всіх своїх починаннях керувався б, у першу чергу, поглядами на добро визвольної справи [4, с. 11].
Таким чином, основним завданням українського націоналізму як ідеології було визволити українську людину з накинутих на неї політичною неволею духовних пут, вселити їй прагнення стати гідним господарем у власній хаті і перетворити це прагнення, як писав Ю. Вассиян, у свідому організовану дію, розбудити національну чуттєвість українця і направити її в цілеспрямовану динаміку державотворчої волі, спрямувати українське політичне думання з пошуків по горизонтах на провідну мету - самостійність України як державної нації [5, арк 65].
Необхідність духовно-культурної революції, як невід’ємної складової на шляху поступу української нації до державної незалежності, висувала перед керівним активом ПУН–ОУН потребу оформити теоретичні засади культурно-освітньої діяльності організації, основні положення якої зводилися до наступного:
- розвиток української культури мав проходити у тісному взаємообміні та взаємозбагаченні з кращими зразками світової. Отже, по-перше, потрібно відійти від орієнтації тільки на культурну Москву, яка є політичним поневолювачем України. По-друге, культурне відродження української нації повинно мати глибоке коріння в історії та духовності нашого народу, опиратися на героїчні зразки вітчизняної культурної спадщини. По-третє, культурно-просвітницька діяльність в масах української громадськості мала бути для членства ОУН не лише самоціллю, але й важливим засобом для досягнення політичної незалежності;
– розбудова української національної освіти, в основу якої буде покладена система національної, державної, обов’язкової, єдиної та безплатної школи, буде пріоритетним напрямом діяльності держави. Встановлення ефективної навчально-виховної системи сприятиме вихованню української молоді в національно-патріотичному дусі, забезпечить всебічний, гармонійний розвиток особистості.
Водночас, гостро постало питання системно оформити культурно-освітній сектор, який зароджувався і був новим в організаційній структурі ОУН, в програмові положення.
Перший Конгрес Українських Націоналістів (Відень, 28 січня - 3 лютого 1929 р.) підбив підсумки проведеної до цього значної підготовчої, ідеологічної та організаційної роботи [6, акр. 1, 69] і прийняв політичну програму українського націоналізму, стратегічною метою якої була боротьба за створення незалежної Української Держави [7, арк. 33].
Основні положення програми Організації Українських Націоналістів, опубліковані в “Розбудові Нації” за березень-травень 1929 року, базувалися на наступних положеннях: 1) український націоналізм - це духовний і політичний рух, який зародився з самої природи української нації, з її стремлінь та боротьби за вільне й творче життя [8, арк. 29]; 2) нація розуміється як найвищий вияв людської суспільної самоорганізації і як мета для морального самоутвердження кожного націоналіста; 3) внутрішньою формою нації є національна ідея, яка визріває історично і весь час збагачується новими здобутками, формулює національні ідеали [9, арк. 82]; 4) найвищим виявом духовної сили і зростання нації є її культура, що, з одного боку, “затіснює внутрішню спайність нації”, а з іншого - “простелює їй шлях відосереднього впливу на оточення” [10, арк. 1]. Культура є не тільки чинником національної окремішності, але й важливим фактором духовної сили нації [11, с. 131]; 5) суспільною формою існування нації, яка гарантує її вільний і стабільний розвиток є держава, за допомогою якої нація може стати повноцінним членом світової спільноти.
На Першому Конгресі ОУН утворено окрему культурно-освітню комісію на чолі з О.Бабієм, у висліді праці якої прийнято основні засади культурно-освітньої політики Організації Українських Націоналістів. Зокрема у “Постановах Великого Збору” передбачалося, що Українська Держава буде сприяти піднесенню рівня культури й цивілізації в Україні, узгоджуючи культурний процес, побудований на основі свободи культурної творчості, з духовною природою українського народу, його історичними традиціями та вимогами сучасності [12, арк. 70], викорінюючи, водночас ті шкідливі впливи в сфері духовності, які з’явилися внаслідок чужого поневолення і відбилися на культурі та психології народу. ОУН змагатиметься за розвиток мистецьких традицій, які пов’язані з величним героїко-християнським духом нашої давнини, з культом лицарства, вольовито-творчим ставленням до життя, що зможе збудити “здоровий гін нації до сили і могутності” [13, арк. 29].
Наступним етапом на шляху оформлення ідеології, політичної платформи були постанови Другого Великого Збору ОУН(м) (серпень 1939 року) та ОУН(б) (квітень 1941 року). Слід вказати, що, незважаючи на всі моменти розколу [14, арк. 3], основними розбіжностями між двома ОУН були політично-стратегічні завдання щодо постановки боротьби серед хаосу світової війни. Негативним моментом, на нашу думку, була моральна сторона розколу, який, не зачепивши основних ідей та мети організації, вплинув на процес консолідації національно-патріотичних сил навколо ОУН, як однієї з реальних сил, спроможної очолити керівництво національно-визвольним рухом. Щодо впливу розколу в ОУН на культурно-освітню діяльність, ми можемо говорити, що він відбився на підготовці культурно-мистецьких кадрів, які в складі Похідних груп обох ОУН вирушили на Велику Україну, а також у виборі форм розбудови та методів боротьби за національно-культурне відродження. Організація Українських Націоналістів, керуючись всеукраїнськими ідеалами, чіткою самостійницькою позицією [15, арк. 1-2], у цей скрутний час воєнного лихоліття змогла піднятися вище своїх внутрішніх амбіцій, закликавши всіх українців консолідуватись і ставати до боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу [16, арк. 4].
Програмові постанови передбачали окремі розділи з питань організації духовного життя нації [17, арк. 20. ]. Так, в політичній програмі, прийнятій Другим Великим Збором ОУН (серпень 1939 року), в четвертому розділі “Духове життя нації та його організація. Культура, національне виховання та освіта” наголошувалося, що тільки національна культура, оперта на духовній природі й традиціях народу, сприятиме повноцінному розвитку особистості та нації [18, с. 37]. Водночас, культура має бути предметом свідомої організації. Це розуміння стосується не лише сучасного культурного процесу, але й духовно-культурної спадщини минулого. Суттєвий наголос зроблено на важливості збереження засади внутрішньої свободи творчості [19, арк. 25].
Важливою політичною, культурною подією в окупованій фашистами столиці, було проведення з ініціативи ОУН у серпні 1942 року Всеукраїнського з’їзду самостійників, який визначив розуміння і значення спільного національного фронту сил в боротьбі за державу, в якому має і мусить бути місце для всіх патріотів-державників, незалежно від їхніх політичних переконань [20, с. 80]. У роботі з’їзду, окрім ОУН, брали участь представники Братства Української Державності (БУД), Спілки Визволення України (СВУ), Спілки Української Молоді (СУМ), Української Військової Організації (УВО), збройних осередків 1921-1923 років та Повстанського центру. Єднала їх спільна платформа боротьби за самостійну Українську Державу.
У прийнятих з’їздом резолюціях окремо наголошувалося на важливості проведення якнайширшої акції за зміцнення культурної роботи, що за таких умов є “найуспішнішим засобом для побудови органічного і тривалого національного фронту” [21, с. 81]. Про це, зокрема, йшлося у виступі члена ОУН, соратника О.Ольжича О.Штуль-Ждановича (Шуляк) [22].
У постановах Другої (квітень 1942 р.) [23, с. 3] та Третьої (17-21 лютого 1943 р.) [24, арк. 3] конференціях ОУН(б) проголошувалося: “Боремося за повний розвиток української культури, за її націоналістичний зміст, за повну духовну незалежність її від московсько-большевицького світу й від світу німецького. Стоїмо за опанування й вироблення шарів українського вчительства всіх ступенів, за вироблення молоді в національно-державницькому дусі, за надання всім формам шкільництва національно-державницького змісту” [25, с. 146].
Важливою віхою в ідеологічній та політичній діяльності Організації Українських Націоналістів були постанови Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН (21-25 серпня 1943 р.) [26, арк. 18]. У прийнятих Резолюціях ІІІ НВЗ ОУН фактично було відкинуто політичну модель однопартійної диктатури, пропагуючи концепцію українського націоналізму як революційно-демократичної сили, завдання якої – вести боротьбу проти обох тоталітарних держав, опираючись при цьому на власні сили, хоча і в зв’язку з іншими революційними рухами поневолених народів [27, с. 48]. Основними відхиленнями від традиційної націоналістичної доктрини, передбачених у Постановах Збору, а згодом і в платформі УГВР (липень 1944 р.), були наступні: 1) відречення від обов’язкового “ідеалізму” та допущення філософського світоглядного плюралізму як у визвольному русі, так і в майбутній українській державі; 2) відмова від етнічної винятковості та визнання засад рівноправ’я всіх громадян України, без уваги на етнічне походження; 3) висунення досить детальної соціально-економічної програми, яка окреслювала майбутній господарський лад в Україні як комбінацію усуспільненого, кооперативного й приватновласницького секторів [28, с. 802].
Визнаючи право всіх народів на самостійне життя у власних державах, повний їх культурний та економічний розвиток, побудову справедливого політичного і соціального ладу, ІІІ НВЗ ОУН наголосив на необхідності розвитку “вільної української по формі й по змісту культури, духовності, героїзму, високої моралі, громадської солідарності, дружби та дисципліни” [29, с. 7].
Таким чином, по-перше, як суспільний рух ОУН прагнула охопити своїм впливом життя українського народу у всіх його проявах, не обмежуючись суто політичними завданнями, а прагнула впливати на культурно-освітні процеси. Це дало поштовх до зародження в ОУН цілого процесу; по-друге, теоретичне обґрунтування основних напрямів культурно-освітньої політики українського націоналізму було дано теоретиками ідеології, “професійними” діячами ПУН - ОУН, знайшло програмове затвердження у постановах Великих Зборів, конференцій ОУН, проходили закономірний процес еволюції в подальшій ідеологічній та політичній діяльності організації. Центральним було розуміння того, що відродження незалежної Української держави, як мети ОУН, було немислиме не лише без відродження культурних надбань минулого, але й без створення умов для подальшого розвитку української національної культури, освіти та виховання молоді. Культурний процес мав бути побудований на основі свободи культурної творчості, у поєднанні з духовною природою українського народу, його героїчним історичним минулим та вимогами сучасності. ОУН стояла на позиції необхідності викорінення всіх проявів шовінізму, наслідків тоталітаризму пануючих держав як у ділянці культури, так і у психіці народу (звідси й вимога ОУН творити нову українську національну культуру, нову людину).
Джерела:
1. Мала енциклопедія етнодержавознавства // НАН України. Ін-т держави і права ім. В.Корецького. – К.: Довіра: Генеза, 1996.– С. 755.
2. Донцов Д. Націоналізм. / Д. Донцов – Лондон – Торонто, 1966. – С. 213.
3. Коекзистенція – співіснування.
4. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). -Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 77. - Арк. 32-35.
5. Мох Р. Перспективи нашої боротьби. / Р. Мох - Б.М., 1949. - С. 11,26.
6. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 255. - Арк. 64-65 зв.; Бойко Ю. Джерела українського національного солідаризму (До проблем націоналістичної історіософії) / Ю. Бойко // Українське Слово -Париж. - 1992.- 12 квітня.
7. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 55. - Арк. 1; Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі - ЦДІА України у Львові). - Ф. 205. - Оп. 1. - Спр. 964. - Арк. 52 зв.; Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО). - Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 1031. - Арк. 69-70.
8. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 77. - Арк. 33.
9. ЦДАВО України. - Ф.3833. - Оп.2. - Спр.3. - Арк.29.
10. Книш З. Устрій Організації Українських Націоналістів. / З. Книш - Вінніпег - Буенос-Айрес, 1952. - С. 82-83.
11. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 59. - Арк. 1.
12. Розбудова Нації. - Прага. - 1929. - Ч. 3-4. - С. 131-132.
13. ДАЛО. - Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 1031. - Арк. 69-70.
14. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 2. - Спр. 3. - Арк. 29.
15. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 2. - Спр. 26. - Арк. 1-47 зв., Арк. 1-51 зв. Див. “Біла книга ОУН (Про диверсію-бунт Ярого-Бандери)” та “Чому була потрібна чистка в ОУН”. 10 лютого 1940 року - у Кракові сформовано новий Революційний Провід ОУН на чолі з Степаном Бандерою.
16. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 87. - Арк. 1-2 ; Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф. 57. - Оп. 1. - Спр. 338. - Арк. 29.
17. ЦДАГО України. - Ф. 57. - Оп. 4. - Спр. 345. - Арк. 4.
18. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 2. - Спр. 9. - Арк. 20.
19. Духове життя нації та його організація // Політична програма й устрій ОУН. - Б.м., 1940. - С. 37.
20. ЦДАВО України. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 37. - Арк. 25.
21. Городинський З. Всеукраїнський з’їзд самостійників у Києві. Календар-альманах Нового Шляху. / З. Городянський - Торонто, 1996, - С. 80.
22. У майбутньому Голова Проводу Українських Націоналістів.
23. Політичні Постанови Другої Конференції ОУН // Ідея і чин. - 1942. - 1 листопада.
24. ЦДАГО України. - Ф. 57. - Оп. 4. - Спр. 352. - Арк. 1-5.
25. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 рр.: Збірник документів: Видання ЗЧОУН, 1955. - С. 146.
26. ЦДАГО України. - Ф. 57. - Оп. 4. - Спр. 352. - Арк. 16-27.
27. Потічний П. Політична думка українського підпілля 1943–1951рр. / П. Потічний // Державність. – 1995. – № 1. – С. 48.
28. Мала енциклопедія етнодержавознавства // НАН України. Ін-т держави М 18 і права ім.В.Корецького. – К.: Довіра: Генеза, 1996. – С. 802.
29. Ідея і чин. - 1943. - №5. - С. 7.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
