Завдання цивільного судочинства, яке полягає у захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави може бути досягнуто лише шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.
Як справедливо зауважив академік О.Д. Крупчан, розгляд і вирішення кожної цивільної справи має здійснюватись судом при мінімально допустимих витратах процесуальних засобів і у найкоротші, але, разом з тим, розумні строки [1].
Неухильне зростання кількості звернень фізичних і юридичних осіб до суду за захистом своїх порушених прав останнім часом призвело до значної завантаженості судів, що створило перешкоди у належному виконанні завдань цивільного судочинства. Така ситуація вимагає вибору оптимального шляху розвитку цивільного процесу, що має забезпечити право кожного на захист прав та охоронюваних законом інтересів.
Загальновідомо, що юридичних конфліктів (спорів) не уникнути, але варто створити ефективні (оптимальні) механізми їх оперативного вирішення. Цю мету можна досягти або шляхом обрання одного із найкращих варіантів процесуальної діяльності, які підтримуються судовою практикою, або запропонувати нову оптимальну модель процесуальної діяльності.
Передусім варто виходити з того, що оптимізація цивільного судочинства спрямована на найскоріше досягнення його завдань, визначених у ст. 1 ЦПК. А відтак й процесуальний механізм розгляду і вирішення конкретної цивільної справи має включати й найкращі шляхи досягнення цілей і завдань правосуддя.
Закріплення в новому ЦПК нових процесуальних інститутів – попереднього судового засідання, наказного провадження, заочного розгляду – не вирішило всіх проблем належного виконання завдань цивільного судочинства. Хоча зазначені нововведення певним чином й були спрямовані на оптимізацію цивільної процесуальної форми захисту прав, але в наукових колах не припиняються обговорюватися проблеми спрощення цивільного процесу, введення нових, більш ефективних процедур, які мають забезпечити нову якість судочинства [2].
Як зазначив Конституційний Суд України в Рішенні від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004, забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини). Зазначене положення стосується й конституційного права на судовий захист, яке реалізується під час здійснення правосуддя в цивільних справах.
З огляду на викладене розвиток системи цивільної юрисдикції має відбуватися в бік раціоналізації і оптимізації її процедур в межах існуючого порядку цивільного судочинства, що дозволяє досягти цілей шляхом спрощення основних її складових, не знижуючи в цілому рівень юридичних гарантій.
Одним із основних чинників оптимізації цивільного судочинства та гарантією виконання його завдань ми пропонуємо розглядати активність суду, згідно з якою з боку суду має відбуватися не лише керівництво рухом процесу, але й проявлятися активність (ініціативність) в процесі доказування з метою встановлення об’єктивної істини у справі. Ми переконані, що роль суду в сучасному змагальному процесі повинна включати прояв судом власної ініціативи в проведенні процесуальних дій щодо збирання та дослідження доказів. Для усунення неповноти судового розгляду (коли сторони через відсутність юридичної освіти, нездатність користуватися правовою допомогою чи з інших причин не виконують свій процесуальний обов’язок надати суду докази) суд все ж таки має проявляти активність (ініціативність) в процесі доказування у встановленні обставин справи та перевірку їх доказами. Зокрема це стосується необхідності витребування судом очевидних і необхідних доказів ще на стадії підготовки справи до розгляду (наприклад, від державних органів, нотаріальних контор, БТІ, органів РАЦС, адресного бюро тощо). Активні судові дії в процесі доказування мають стати засобом усунення пасивності сторін в наданні суду доказів. Не менш важливим є посилення повноважень суду в частині здійснення керівництва рухом процесу, адже саме суд має забезпечити (створити умови) реалізацію сторонами їхніх процесуальних прав і виконання процесуальних обов’язків, оскільки, як відомо, цивільні процесуальні правовідносини складаються не між сторонами спору, а з судом.
Оптимізація цивільного судочинства в цілому також залежить й від "правильності" вирішення справи. Саме "правильність" вирішення справи (на відміну від її своєчасного, справедливого і неупередженого розгляду), на наше переконання, є визначальним чинником завдання цивільного судочинства, забезпечення якого, до речі, є безпосередньою метою попереднього судового засідання. "Неправильне" вирішення справи порушує конституційне право громадян на судовий захист, підриває авторитет судової влади і української держави в цілому, а відтак, "правильність" вирішення справи має бути закріплено в якості одного із визначальних складових чинників завдань цивільного судочинства в ст. 1 ЦПК.
Окремим напрямом оптимізації цивільного судочинства є спрощення судових процедур. Адже збільшення кількості справ вимагає пошуку нових спрощених порядків їх вирішення з метою економії і часу суду і учасників процесу. Мова йде про обмеження дії принципу процесуальної формалізації, згідно з яким, як зазначають деякі вчені, законодавець, з одного боку, має прагнути встановити в процесуальному законі тільки такі формальності, без яких неможливо забезпечити нормальне судочинство, а з іншого – закріпити право судів допускати виправлення зроблених учасниками провадження порушень. При цьому має бути дотримано принцип процесуальної економії, який проявляється, по-перше, у розумному пом’якшенні процесуальних формальностей; продуманості процесуальних правил; встановленні таких норм, без яких дійсно ніяк не можна обійтись, і по-друге, у прискоренні (швидкості) процесу [3]. До такого спрощення, по-перше, варто віднести скасування обов’язкового характеру попереднього судового засідання. По-друге, запроваджена у ч. 10 ст. 130 ЦПК «ухвала попереднього судового засідання» позначається на принципі процесуальної економії і жодним чином не впливає на забезпечення нормального судочинства. Процесуально обґрунтованим і економічно доцільним буде зазначати (фіксувати) процесуальні дії, які необхідно вчинити до судового розгляду не в «ухвалі попереднього судового засідання», а в журналі попереднього судового засідання.
Спрощення судових процедур в цивільному судочинстві має стосуватись й порядку розгляду справ. Наприклад, варто запровадити інститут письмового провадження (як в адміністративному судочинстві), а також встановити особливе спрощене провадження (без проведення судового засідання, але з участю сторін) розгляду деяких категорій цивільних справ (розірвання шлюбу, стягнення аліментів, стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги).
В юридичній літературі висловлюється думка, що заочне провадження не є скороченим або спрощеним, оскільки порядок заочного розгляду підкоряється загальним правилам судового розгляду [4]. Тому заочний розгляд також варто трансформувати у спрощене провадження, яке, за відсутності свідків, має відбуватись без проведення судового засідання (адже немає сенсу у судовому засіданні з участю одного позивача досліджувати подані ним докази і проводити дебати). Таке спрощене провадження має чимось нагадувати наказне провадження, проте з викликом сторін та без проведення судового засідання з його всіма етапами (наприклад, немає потреби у справах про розірвання шлюбу чи стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги досліджувати в судовому засіданні докази та проводити дебати).
Також вважаємо, що суддю варто уповноважити самостійно визначати категорію справи і її складність з метою прийняття рішення про розгляд справи в порядку спрощеного провадження, але за необхідності в будь-який час "перейти" до розгляду у судове засідання (наприклад, у випадку виникнення необхідності допиту свідків). Спрощений порядок розгляду варто поширити (за рішенням судді) також й на розгляд позовів, які є очевидно законними і обґрунтованими та які є очевидно незаконними.
Як один із напрямів оптимізації цивільної процесуальної форми захисту прав варто розглядати встановлення законодавчої заборони на скасування вищестоящими судовими інстанціями правильних по суті судових рішень, але ухвалених за правилами іншого виду судочинства. Так, судова практика знає чимало випадків, коли Верховний Суд України скасовував правильні по суті рішення із закриттям провадження у справі з мотивів непідвідомчості спору. Враховуючи принцип юридичної визначеності та своєчасності судового розгляду, вищі судові інстанції мають бути позбавленні права скасовувати правильні по суті рішення і закривати провадження у справі чи направляти її на новий судовий розгляд з мотивів розгляду справи в порядку іншого виду судочинства. Таке скасування має бути можливим лише за умови направлення справи на новий судовий розгляд з мотивів неправильного застосування норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Література:
1. Проблеми оптимізації цивільного процесу в сучасних умовах судової реформи : Збірник наукових матеріалів круглого столу (с. Залізний Порт, Херсонська обл., 28-29 травня 2010 р.) / За заг. ред. О. Д. Крупчана, В. І. Бобрика. – К. : НДІ приватного права і підприємництва НАПрН України, 2010. – С. 6.
2. Позовне провадження : монографія / В. В. Комаров, Д. Д. Луспеник, П. І. Радченко та ін. ; за ред. В. В. Комарова. – Х. : Право, 2011. – С. 11.
3. Ференс-Сороцкий А. А. Процессуальный формализм или процессуальная экономия? / А. А. Ференс-Сороцкий // Правоведение. – 1991. – № 4. – С. 31–32.
4. Черных И. И. Заочное производство в гражданском процессе / И. И. Черных. – М. : 2000. – С. 9.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
