Недосконале законодавче регулювання прискорених проваджень в цивільному процесі України (наказного провадження та заочного розгляду), відсутність комплексних теоретичних концепцій подальшого розвитку цивільного процесу, спрямованих на покращення судочинства в цивільних справах в цьому напрямі, невідповідність встановленого порядку розгляду і вирішення цивільних справ завданням цивільного судочинства тощо, вимагає дослідження питання диференціації та спрощення судових процедур задля забезпечення ефективності правосуддя в цивільних справах і забезпечення виконання його завдань. Це потребує, перш за все, врахування позитивного досвіду цивільного судочинства країн СНД та формулювання на основі пропозицій щодо вдосконалення процедури прискорених проваджень в цивільному процесі України, адже звернення до норм і інститутів цивільного процесу зарубіжних країн, запозичення позитивного зарубіжного досвіду дозволяє уникнути юридичні помилки в законотворчості та вдосконалити правозастосовний процес.
Одним із напрямів оптимізації цивільного судочинства за рахунок спрощення судових процедур, як прискорене (спрощене) провадження розглядають заочний розгляд справи, який було запроваджено в Україні з прийняттям ЦПК 2004 р. Інститут заочного провадження (заочного розгляду, заочного рішення) відомий багатьом країнам СНД та існує, поряд з Україною, зокрема, в Азербайджанській Республіці, Грузії, Киргизькій Республіці, Республіці Казахстан, Російській Федерації тощо. Водночас такого процесуального інституту немає в ЦПК Республік Вірменії і Білорусь [1]. Проаналізувавши положення ЦПК зазначених країн СНД щодо підстав заочного розгляду, порядку перегляду заочних рішень і підстав їх скасування, можна зробити такі узагальнення.
Можливість заочного провадження за цивільним процесуальним законодавством країн СНД в основному пов’язана з неявкою в судове засідання лише відповідача. В таких випадках основними підставами заочного судового розгляду (умовами ухвалення заочного судового рішення) є: 1) належне повідомлення відповідача про час і місце судового засідання; 2) неявка відповідача (всіх відповідачів) у судове засідання та неповідомлення ним суду причини своєї неявки (в окремих країнах для заочного розгляду достатньо визнання судом причини неявки відповідача неповажними або визнання того, що відповідач навмисно затягує провадження у справі); 3) згода позивача на заочний розгляд справи (при цьому, зазвичай, заперечення позивача проти заочного розгляду на повторному судовому засіданні, після попереднього відкладення розгляду справи у зв’язку із таким запереченням, не перешкоджає заочному вирішенню справи). Можливість ухвалення заочного рішення як у випадку неявки відповідача (з можливістю ухвалення заочного рішення про задоволення позову), так й у випадку неявки позивача (з можливістю ухвалення заочного рішення про відмову в позові) передбачена лише у Грузії.
В Україні умовами проведення заочного розгляду справи ЦПК визначає неявку в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. Проте, ЦПК України не визначає правових наслідків заперечення позивача проти заочного розгляду. Як свідчить позитивний досвід вищенаведених країн СНД, заперечення позивача проти заочного розгляду справи має стати наслідком відкладення розгляду справи лише в першому випадку. Водночас заперечення позивача проти заочного розгляду на повторному судовому засіданні, після попереднього відкладення розгляду справи у зв’язку із таким запереченням, не повинно перешкоджати заочному вирішенню справи (з огляду на необхідність виконання судом завдань цивільного судочинства згідно із ст. 1 ЦПК). До того ж, така можливість прямо випливає з положень ч. 4 ст. 169 ЦПК, згідно з якою у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення). Водночас вважаємо, що можливість заочного розгляду у випадку неявки позивача дещо не відповідає теорії цивільного процесу в частині реалізації принципів диспозитивності, змагальності та меж судового розгляду.
Перегляд заочного рішення за цивільним процесуальним законодавством країн СНД здійснюється, як правило, за письмовою заявою відповідача. В деяких країнах заява про перегляд заочного рішення подається стороною, яка не з’явилась в судове засідання (позивачем або відповідачем). В окремих державах заочне рішення може бути переглянуто за заявою сторони, яка не була присутня в судовому засіданні, а після спливу строку на подачу такої заяви заочне рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку.
В Україні для відповідача, як й в більшості країн СНД, передбачено спочатку подачу відповідачем заяви про перегляд заочного рішення, після відхилення якої у відповідача виникає право на оскарження рішення суду в загальному порядку до апеляційного суду. З огляду на вищевикладене вважаємо за доцільне використати досвід Російської Федерації із певними змінами, надавши відповідачу право самостійно визначати порядок оскарження ухваленого щодо нього заочного рішення: або шляхом подання заяви про його перегляд, або шляхом апеляційного оскарження заочного рішення суду. Таким нововведенням буде найбільш повно реалізовані диспозитивні засади в цивільному судочинстві України.
Підставою скасування заочного рішення в більшості країн СНД є встановлення, що неявка відповідача в судове засідання була викликана його неповідомленням про час і місце судового засідання, або поважними причинами, про які він не мав можливості своєчасно повідомити суду. В окремих державах (зокрема й в Україні), поряд із наведеною підставою, в ЦПК визначено ще таку додаткову підставу для скасування заочного рішення, як надання доказів, які можуть вплинути на зміст рішення. Така додаткова підстава, на наш погляд, є суттєвим визначальним чинником, який має не допустити скасування законних, обґрунтованих і правильних по суті заочних рішень, навіть ухвалених за відсутності відповідача, який не з’явився в судове засідання з поважних причин. Цим забезпечується стабільність судових рішень та принцип юридичної визначеності.
Іншим напрямком оптимізації цивільного судочинства за рахунок спрощення судових процедур, як прискорене (спрощене) провадження розглядають наказне провадження, яке було запроваджено в Україні, поряд із заочним розглядом, із прийняттям ЦПК 2004 р. Інститут наказного провадження відомий багатьом країнам СНД та існує, поряд з Україною, зокрема, в Азербайджанській Республіці, Киргизькій Республіці, Республіці Білорусь, Республіці Казахстан, Російській Федерації тощо.
За загальним правилом, судовий наказ може бути видано у випадках, коли вимога кредитора очевидна і ґрунтується на неспростовних обов’язках боржника. Аналіз положень ЦПК країн СНД свідчить, що: 1) перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вичерпним (зазвичай такі вимоги ґрунтується на нотаріально посвідченому правочині або правочині, вчиненому в простій письмовій формі, пов’язані з протестом векселів, спрямовані на стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, невиплаченої працівникові заробітної плати та недоїмок по податках, а також витрат на розшук відповідача); 2) відмова у видачі судового наказу в одних випадках підлягає оскарженню, а в інших ні (проте в усякому разі відмова в прийнятті заяви про видачу судового наказу не перешкоджає стягувачу пред’явити позов з такою ж вимогою в порядку позовного провадження); 3) судовий наказ не може бути оскаржено до суду вищестоящої інстанції, проте він підлягає безумовному скасуванню на підставі мотивованого заперечення боржника проти заявленої вимоги (при цьому, ухвала про скасування судового наказу оскарженню чи опротестуванню не підлягає).
Позитивним досвідом в Україні, на відміну від інших країн СНД, є правові наслідки розгляду судом заяви боржника про скасування судового наказу, а саме суд має право: залишити заяву про скасування судового наказу без задоволення; скасувати судовий наказ та роз'яснити, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті у позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред’явлення позову; змінити судовий наказ. Таке нормативне положення ЦПК України, на наш погляд, є суттєвим визначальним чинником, який має не допустити скасування з формальних підстав (лише за одним бажанням боржника) законних, обґрунтованих і правильних по суті судових наказів. Цим як раз й забезпечується стабільність судових рішень та принцип юридичної визначеності.
Водночас варто зазначити, що в Грузії інституту наказного провадження немає, але замість цього існує спрощений порядок розгляду справ. Так, заслуговує на увагу досвід Грузії, де встановлено можливість застосування спрощеного порядку розгляду справ про стягнення будь-якої заборгованості по визначеній грошовій сумі (без визначення конкретного переліку вимог). Водночас такий спрощений порядок не допускається, якщо висунута вимога залежить від все ще невиконаної зустрічної виплати, або якщо наказ про стягнення заборгованості має бути повідомлений стороні шляхом публічного (офіційного) оголошення. Однією із підстав відмови в прийнятті заяви про стягнення заборгованості є необґрунтованість висунутої вимоги та неподання документів, які відповідають вказаному в заяві доказу. Особливістю є те, що до винесення ухвали про відмову в прийнятті заяви має бути вислуханий заявник. У випадку визнання висунутої проти нього вимоги несправедливою (необґрунтованою), відповідач може подати проти наказу заперечення (протест) протягом десятиденного строку до суду, який його видав. В такому випадку висунута вимога про стягнення заборгованості має бути розглянута і вирішена в загальному порядку позовного провадження.
Таке положення ЦПК Грузії, на наш погляд, є перспективним для України, оскільки дозволяє розглядати в спрощеному порядку фактичну будь-яку вимогу про стягнення будь-якої заборгованості (обов’язок сплати якої виникає з договірних відносин) без порушень прав боржника, адже при його запереченні проти такого вирішення справи остання автоматично переходить в стадію розгляду і вирішення в загальному порядку позовного провадження. Це сприятиме виконанню завдань цивільного судочинства, забезпечуватиме ефективне і оперативне поновлення в правах.
Література:
1. Гражданские процессуальные кодексы стран СНГ [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документів : http://www.pravoteka24.com/zakony-drugih-stran/98-grazhdanskiy_processualnyy_kodeks_stran_sng.html.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
