Право на страйк є невід’ємним, перш за все, конституційним правом громадянина. Закріплення такого права є важливою ознакою демократичної, правової та соціальної держави, адже виступає на захист прав та інтересів найманих працівників. Відповідно до законодавства, страйк є кінцевою стадією колективних трудових спорів і застосовується тоді, коли сторонам не вдалося іншим способом врегулювати розбіжності, які виникли. Незважаючи на велику роль страйку, на сьогодні повне та комплексне його дослідження саме у контексті трудового права не проводилося, тому залишається обумовлена практикою застосування необхідність систематизації досліджень науковців та відповідне внесення змін до трудового законодавства. Сутність права на страйк досліджувалося такими вченими, як Н. Болотіна, В. Погорілко, Н. Швець, М. Стадник, В. Лазор, І. Кісельов, Г. Чанишева.
Правове регулювання забезпечення права на страйк здійснюється перш за все Конституцією України: ст. 44 проголосила для всіх, хто працює, право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів [1]. Порядок здійснення та реалізації цього права регламентується Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». За ст. 17 цього закону, страйк визначається як тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту)[2].
Ще одним невирішеним питанням є з’ясування місця права на страйк у системі прав людини. М. Малишко, В. Венедиктов, Н. Болотіна, Г. Чанишева зазначають, що право на страйк належить до соціальних прав, як і права на відпочинок, на соціальний захист, житло, гідний життєвий рівень. Цікавим є підхід до класифікації цього виду прав у П. Рабіновича та М. Хавронюка, які право на страйк відносять до культурних прав [3]. На думку автора, право на страйк є комплексним правом, адже поєднує у собі соціальні (спрямоване на захист) та економічні права (на компенсацію шкоди, завдану роботодавцю невиконанням страйкуючими своїх трудових обов’язків).
У контексті дослідження слід звернути увагу на декілька моментів. По-перше, предмет страйку – страйки можуть виникати стосовно встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення та виконання колективного договору; невиконання вимог законодавства про працю. По-друге, питання про суб’єкта страйку. Необхідно зазначити, що у літературі ведеться дискусія з приводу колективного характеру проведення страйку: деякі науковці розглядають право на страйк як окреме право особи, індивідуальне право працівника самостійно вирішувати питання про припинення виконання обов’язків, або ж як право спільно обстоювати однакові для всього колективу інтересів. Законодавчо це питання вирішено у Законі України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», відповідно до якого вимоги працівників, які вони висувають перед оголошенням страйку, вважаються чинними, якщо за них проголосувала більшість працівників або дві третини делегатів конференції [3]. Як ми бачимо, право на страйк має двоякий характер, адже при його реалізації виявляється індивідуальна воля суб’єктів на проведення страйку,а колективне право вже є результатом здійснення права окремих працівників у конкретних правовідносинах.
Отже, можна виділити основні ознаки страйку: тимчасовість і добровільність припинення роботи, колективний характер проведення, метою проведення є вирішення колективного трудового спору, учасниками є працівники, що обстоюють свої права, належить до соціально-економічних прав і має комплексний характер.
Встановлення у Конституції права на страйк є важливою гарантією прав працівників у процесі вирішення розбіжностей під час прийняття колективного договору та захисту соціально-економічних прав. На сьогодні спостерігається досить рідкі випадки реалізації цього права, що може пояснюватися не досконалою регламентацією процедури його проведення, прогалинами у праві, страху працівників бути звільненими або зазнавати дискримінації після участі у страйку. Зміни, як спробу удосконалити правове регулювання, у забезпеченні та проведенні страйку були внесені у проекті Трудового кодексу України (ТК), які мають суттєві відмінності від діючого законодавства. Звернемо увагу на головні з них.
По-перше, важливим нововведенням є закріплення у проекті ТК, окрім галузевого та територіального страйку, національний страйк (не визначаючи його поняття), що, на думку автора, дає можливість об’єднатися працівникам з однаковими вимогами не лише в межах одного чи кількох підприємств, наслідком чого є винесення їх проблем на всеукраїнський рівень, а отже, підвищення реальності захисту їх прав на рівні всієї країни.
По-друге, проект ТК у п. 5 ст. 372 вперше встановлює вимоги до змісту рішення про оголошення страйку: перелік розбіжностей між сторонами колективного трудового спору, що стало підставою для оголошення страйку; дата і час початку страйку; найменування органу (визначення особи), що здійснюватиме керівництво страйком і його склад; пропозиції щодо виконання мінімуму необхідних робіт [4], що підвищує контроль за законністю проведення страйку та виключає можливість безпідставного визнання страйку незаконним.
По-третє, п. 2 ст. 373 проекту ТК встановлює перелік прав та обов’язків органу (особи), що здійснює керівництво страйком. Законодавче закріплення обсягу правоздатності керівника, з одного боку, надає йому право на законних підставах реалізовувати свої права, а з іншого – притягнути його до відповідальності за невиконання обов’язків.
До змін, які були закріплені у проекті ТК, також можна віднести наступні: змінено квоту кількості осіб, які повинні проголосувати за оголошення страйку з більшості працівників або двох третин делегатів конференції на більшість представників працівників або працівників, присутніх на загальних зборах (конференції); обов’язковість запрошення на загальні збори (конференцію) роботодавця; зменшено строк, за який керівник страйку має попередити роботодавця про проведення страйку, з 7 на 3робочі дні, а на безперервно діючому виробництві з 15 на 7 робочих днів [4].
Як бачимо, нововведення проекту ТК більш досконалі та відповідають сучасним умовам. Тому необхідно перш за все, законодавчо регламентувати реалізацію цього права та встановити чітку процедуру його проведенняв діючому законодавстві, поінформувати працівників про наслідки участі як у законному так і не законному страйку. Право на страйк повинне бути більш захищене зі сторони держави. Тоді й збільшиться практика його реалізації. Воно є ефективним та дієвим засобом захисту трудових та соціально – економічних інтересів працівників, право на страйк перебуває під захистом контрольних органів МОП та є визнаним міжнародним співтовариством.
Література:
1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року [електронний ресурс] / офіційний сайт ВРУ - http://zakon.rada.gov.ua (станом на 03.12.2012 року).
2. Закон України «Про колективні договори та угоди» від 01.07.1993 року[електронний ресурс] / офіційний сайт ВРУ - http://zakon.rada.gov.ua (станом на 03.12.2012 року).
3. Процишен М. Право на страйк, його конституційне визначення та можливості вдосконалення / М. Процишен. – Право України, 2009. - №10. – С. 211 – 218.
4. Проект Трудового кодексу України. – Закон від 04.12.2007 № 3692 - VI [електронний ресурс] / офіційний сайт ВРУ - http://zakon.rada.gov.ua (остання редакція від 02.04.2012 року)
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
