У сучасних соціально-економічних та суспільно-політичних умовах важлива роль відводиться реформуванню всіх галузей правової системи України.
У зв’язку із цим, позитивну роль відіграє досвід нормативно-правового забезпечення аграрних відносин, який мав місце в історії національної правової системи під час перебування України у складі Австро-Угорської та Російської імперій.
Метою статті є з’ясування історичних та правових передумов започаткування земельного кадастру на території Російської імперії, зокрема, в Українських губерніях.
Протягом 1785-1789 років на західноукраїнських землях був заведений земельний кадастр. На основі якого були розроблені принципи оподаткування. В даному документі зазначалося, що cеляни мали право 70% прибутку залишати собі, - 12% - віддавати державі і 18% - панові. [1, c. 43]
Після скасування панщини в Австро-Угорській імперії у 1848 році 70% ріллі було розділено між селянами, а 30% залишилася землевласникам. При цьому дозволялось селянські господарства ділити, продавати та віддавати в заставу.
Таким чином, формування нового класу вільних землеробів і власників сприяло появі ринкового земельного обороту.
Саме в цей період земля вперше стала розцінюватися, як предмет угод купівлі-продажу. Зрозуміло , що перед підданими постало питання про ціну товару та її обумовленості. Крім того, пропозиція товару набула масового характеру, тому і виникла необхідність визначити відносну, абсолютну вартість земель у різній місцевості, а також відрегулювати ситуацію на ринку землі.
На Галичині в 1902 році селянські господарства площею менше, ніж 2 га землі становили 42.3%, від 2 до 5 га - 37.3%, від 5 до 15 га -14.9, що на 10 га – 5, 5 більше.
Після скасування кріпаччини в Росії (1861 р.) українські селяни отримали 45,7% всіх земель а, великі землевласники - 46,6%, церкви -7.7%. Пасовища та луки стали землями спільного користування. [2, с. 3]
На Полтавщині, Київщині та Поділлі земля була виділена для кожного двору, а на Харківщині, Катеринославщині та Херсонщині земля виділялась для общин.
Після проведення таких реформ 19% селянських дворів мали менше, ніж 33 га, 67% - від 3,3 до 11 га; 14% - більше як 11 га. [1, с. 4]
В законі Російської імперії, який видано 29 травня 1911 року і складався із семи положень, в яких зазначалося, що приналежність проводиться слідуючим чинном:
1) виділ земель окремим поселенням сільських общин; 2) виділ земель переселенцям і приватним поселенням; 3) виділ відрубних участків окремим членам сільських общин і маючих окрему власність поселень; 4) повне по цілим сільським общинам і маючим окрему власніть поселенням розгорнутих угідь між членами общин чи поселеннями на відрубних участках; 5)знищення чрезполосності підлягаючих дії всього Положення земель з прилягаючою власністю; та інші. [3, с. 8]
Таким чинном, можна зробити висновок, що наведене вище безпосередньо пов'язано зі зміною ставлення до власності на землю, формування ринкового обороту земель, а також зміною економічного господарювання на землі.
Разом з тим, на Правобережній Україні і на Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність, а особисте приватне землеволодіння почало переважати у Чернігівській губернії. Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській воно охоплювало близько половини всіх дворів. Починаючи з 1907 по 1911 в Україні перейшли на відруби і хутори 225 500 господарств, які володіли 1,8 млн. десятин землі. Найінтенсивніше зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях і на Волині. Значною мірою завдяки кредитній допомозі Поземельного Банку селяни купили лише у 1906 — 1909 роках 385 000 десятин поміщицької землі. Землевпорядкування провадилося до 1917 року, а землевпорядні комісії припинили свою діяльність відповідно до постанови Тимчасового уряду у червні 1917 року. [1, с. 5]
Столипінська аграрна реформа, допомагаючи заможному селянству, мала на меті створити із занедбаного дворянства нову соціальну підпору для режиму. При цьому зменшити аграрне переселення населення.
Разом з тим, П.А. Столипін підтримував еміграцію селян на Урал. Починаючи з 1906 по 1913 рік із 9 українських губерній до Азії виїхало 1,2 млн селян. Найбільше у1909 року — 290 000, однак необхідно зауважити, що одна чверть згодом повернулася. [4, с.1]
В Главі «Про призначення землеустрійних справ» від 19 липня 1911р. сказано, що користування землею дозволяється для загально-громадського господарства в тому випадку, коли органи державної влади, органи місцевого самоврядування, або земельні комітети організують різні корисні підприємства для загального або місцевого господарського значення, а також для приватно-трудового господарства , яке ведеться власною працею окремими особами, сім’ями або спільно з товариствами. [5, с.17]
Кадастр того часу носив вже більш ширший обсяг інформації, адже був подібний до сучасного зразка, який мав певні інструкції по землеустрою та землекористуванню і видавався з урахуванням даної місцевості. Також проводилися детальні неологічні дослідження землі, після чого узагальнювалася інформація та висновки, що давали змогу оцінювати дану територію.
Література:
1. Земельный кадастр в городах: Учеб. Пособие /- Р. П. Возняк, Т.П.Магазинщиков: Львов., СХИ: -1989,- 92с.
2.Сільськогосподарська оренда землі в Україні на початку ХХ століття. Сторінки історії. - К., 1997. - № 9. – С. 3-5.
3.Закон «Про землеустрій» 29 травня 1911р. С-Петербург Типографія « Сільського Вісника», Мойка, 32 - 163с.
4. Переселенський рух в роки столипінської реформи в Україні//Сторінки історії. - К., 1994. - № 6. – С. 1
5.Наказ Землеустрійним Комісіям від 19 липня 1911р- С-Петербург: Типографія «Сільського Вісника». - С. 2.
|