Право людини на життя почало складатися на багато раніше за його теоретичне обґрунтування представниками філософської та юридичної науки. [1, с. 117]. Смерть, як і життя, універсальна, вона присутня скрізь. У філософії смертність людини розглядається не стільки як природний, скільки як соціальний феномен, що потребує раціонального осмислення та сприйняття. [2, с. 144].
Термін «легка смерть» використаний Конгрегацією Віровчення в «Декларації про еутаназію» від 5 травня 1980 року. Текст Декларації передбачає будь-яке суб`єктивне визначення і остаточно роз`яснює зміст еутаназії: «Під словом еутаназія розуміється будь-яка дія чи, навпаки, бездіяльність, яке по своєму змісту чи наміру призведе до смерті, яка має за ціль усунути біль та страждання». Тобто в її прямому значенні, еутаназія — навмисне вбивство за допомогою методу, який провокує найменші біль та страждання, виконане «з жалю» для того, щоб покласти кінець неможливим стражданням, чи для того, щоб уникнути тяжкості життя, яке вважається «нелюдським», «не достойним самої людини» [3].
При вирішенні проблеми еутаназії в Україні варто враховувати досвід країн, які легалізували інститут еутаназії, і використати цей досвід з метою недопущення можливих зловживань.
Перша у світі спроба легалізації еутаназії була здійснена в 1906 р. у штаті Огайо (США). Але законодавчі збори проголосували проти законопроекту.
Першою країною, яка легалізувала активну і пасивну еутаназію в Європі, є Нідерланди. 10 квітня 2001 р. верхня палата парламенту Нідерландів за¬твердила закон, який звільняє від кримінальної відповідальності лікарів, які допомагають хворим позбутися життя. Прийняття цього закону стало наслідком того, що в цій країні з роками все більше загострювалися суперечності між законами у цій сфері і реальною негласною практикою. За неофіційними даними, еутаназія в Нідерландах здійснюється з 1984 р. [4].
Стаття 52 Основ законодавства про охорону здоров‘я України передбачає, що медичні працівники зобов‘язані надавати допомогу у повному обсязі хво¬рому, який знаходиться у критичному для життя стані. Пункт 2 ст. 52 заборо¬няє пасивну еутаназії, а п. З ст. 52 забороняє й активну еутаназії, де зазначається, що медичним працівникам «забороняється здійснення еутаназії — навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань» [5].
Право на смерть витікає із права на життя, що у свою чергу є саме правом і має розумітися лише як право, яке хоча апріорно ми маємо, але в жодному разі не зобов’язані ним користуватися, — у цьому і полягає суть права.
Таким чином, еутаназія – це складне соціальне явище, у якому така багатоманітність суперечностей і неузгодженостей, залежностей і випадковостей, що його ніяк не можна втиснути у вузькі рамки права чи медицини, воно за своєю природою торкається свободи волі людини.
Література:
1. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2004 – 464 c.
2. Фуко М. Рождение клиники. – М.: Смисл, 1998. – 310 c.
3. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://jerelo.com.ua
4. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rol.ru
5. Основи законодавства України про охорону здоров‘я від 19 листопада 1992 р. // Відомості Вер¬ховної Ради України. – 1993. – № 4. – Ст. 26. (зі змінами та доповненнями).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
