Успіхи трансплантації життєво важливих органів, можливість врятувати життя невиліковно хворих, зростаюча кількість операцій з трансплантації доводять велику роль трансплантології у сучасній медицині. Поряд з цим, постають дуже жорсткі питання етичного та правового плану, що пов’язані як з забором органів у трупних та живих донорів, так і з розподілом донорських органів, клітин та тканин.
Проблеми правового регулювання відносин донорства та трансплантації активно досліджували такі вчені-юристи, як О. Волкова, В. Глушков, А. Городецька, С. Гринчак, А. Мусієнко, О. Пунда, В. Розвадовський, С. Стеценко та інші. Однак, незважаючи на зацікавленість науковців у даній проблемі, значну кількість поглядів на вирішення найбільш гострих питань, дана сфера є недостатньо вивченою.
Захист прав донорів від протизаконних дій, з одного боку, а також життєва необхідність хворого у негайній пересадці органу, з іншого, одночасно з необхідністю розвивати дану галузь медицини як дуже перспективну у боротьбі з невиліковними хворобами визначають актуальність правового регулювання трансплантації людських органів, тканин та клітин.
На даний час правовою основою відносин донорства та трансплантації є Конституція України, Основи законодавства України про охорону здоров’я, Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», а також прийняті відповідно до них підзаконні нормативно-правові акти та міжнародні нормативно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України.
Як національна, так і міжнародна нормативна база даної галузі характеризується динамічним реформуванням механізму правового регулювання, що свідчить про неоднозначність поглядів на дане питання і пошук шляхів вирішення проблеми саме на даному етапі розвитку суспільства. Потреба у досконалій правовій базі трансплантології пов’язана, насамперед, із особливими відносинами між донором і реципієнтом, специфіка яких полягає у рівному для кожного з них праві на життя, закріпленого Конституцією України [1].
Тому питання трансплантації доцільно розглядати як два окремі суб’єктивні права людини: право на донорство та право на трансплантацію, адже правове забезпечення відносин при реалізації кожного з цих прав може характеризуватися своїми особливостями. Особливу увагу слід звернути на питання надання згоди донора на використання його органів, або ж використання органів померлої людини. На даний час це питання врегульовано Законом України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», який визначає, що у живого донора може бути взято гомотрансплантат лише за наявності його письмової заяви про це. У разі ж взяття анатомічних матеріалів у померлих осіб необхідною є попередньо зроблена заява про згоду або незгоду стати донором у разі смерті, а в разі її відсутності – згода родичів. [3].
Як свідчить статистика, кількість органних трансплантацій в Україні не перевищує 100–117 на рік. В основному виконується трансплантація нирки від живого родинного донора (90%), що становить 1,6 на 1 млн. населення, в той час як в Австрії цей показник становить 81,5; в Іспанії – 85,6, у США – 76,7 на 1 млн. населення. Трансплантація печінки в основному проводиться від живого родинного донора, пересадки печінки і серця від донора-трупа – поодинокі. Трупне донорство в Україні фактично відсутнє, забір органів у загиблих здійснюється лише в одиничних центрах. Протягом 2011 р. виконано 27 трупних вилучень, що становило 0,2 донора на 1 млн. населення. Водночас, за попередніми підрахунками, в Україні щорічно гине 40-60 потенційних донорів на 1 млн. населення, що становить близько 3000 донорів, які могли би врятувати життя 10 тис. хворим. Наприклад, у США у 2008р. пересаджено близько 24 тис. органів: 18 тис. – від трупних і 6 тис. – від живих донорів [5].
У випадках взяття анатомічних матеріалів у померлих осіб виникають специфічні питання, основними з яких є констатація смерті мозку донора та право особи розпоряджатися власним тілом після смерті, або необхідність родичів надавати згоду на вилучення органів у померлого. Це питання є одним з найскладніших питань трансплантології, насамперед тому, що пов’язане з правом вибору особи та повагою суспільства до цього вибору після смерті людини.
Загалом, у світі існує дві основні юридичні моделі, що законодавчо регулюють процедуру отримання дозволу на вилучення анатомічних матеріалів померлих осіб: презумпція згоди та незгоди. В Україні діє «презумпція незгоди», тобто можливість трансплантації лише за явно вираженої згоди на вилучення анатомічних матеріалів у померлого. Інша модель отримання згоди на вилучення органа у померлого після смерті називається «презумпція згоди» і полягає у тому, що органи для пересадки можуть вилучатися з тіла померлого, якщо він за життя не висловлював заперечень щодо цього, або інші особи, близькі померлого не робили заяв про те, що померлий мав би заперечення проти вилучення його органів після смерті [4, с. 105].
В Україні робляться спроби для реформування існуючої системи регулювання трансплантології, зокрема, у напрямку впровадження системи згоди, аргументуючи це непоодинокими випадками необхідності негайної трансплантації органів, коли життя людини знаходиться під загрозою через відсутність донорів. Однак, у даному випадку не можна забувати і про право донорів на життя, в тому числі констатація смерті донора, вирішення питання про що цілком покладається на медичних працівників, цим самим підвищуючи їх відповідальність. Виникають застереження у зміні правового регулювання і в питанні непроінформованості населення України та через низьку правову культуру переважної більшості жителів нашої країни. Адже це питання не лише правового, а й морально-етичного характеру, що потребує детальної оцінки і прийняття виваженого рішення для досягнення не лише найбільш вигідного результату, а й найбільш прийнятного для нашого суспільства.
Наявним залишається і суб’єктивний фактор, тобто особисте ставлення кожної конкретно взятої особи до вирішення даного питання. Через недосконалість законодавства та ряд інших факторів проблемною стороною є «чорна» трансплантологія, що може активізуватися зі скасуванням заборони на вилучення органів без згоди. Тому запровадження презумпції згоди може призвести до зловживань у цій сфері і порушень моральних принципів і засад.
Таким чином, очевидно, що українське суспільство ще не готове до змін у регулюванні даної проблеми. Існуюча в Україні система донорства наразі найбільше відповідає настрою в суспільстві і дозволяє здійснювати захист прав і свобод громадян, особливо зважаючи на нестабільність економіки та відсутністю довіри громадян до державних інституцій. Однак, незалежно від того, яку презумпцію обере Україна, підхід до вирішення проблеми повинен бути комплексний.
Література:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року// ВВР. – 1996. – №30. – ст.141.
2. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.1992 року// ВВР – 1993 – № 4 – ст.19.
3. Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині: Закон України від 16.07.1999 року// ВВР – 1999 – № 41 – ст.377.
4. Волкова О.О. Принципи щодо міжнародно-правового регулювання трансплантації органів тканин і клітин/ О.О.Волкова// Європейські перспективи – 2010 - № 3 – с. 104.
5. Городецька А. Трансплантація в Україні: хто стоїть на шляху розвитку та успіху?/ А.Городецька// Український медичний часопис – 15.03.2012 – [Електронний ресурс] – [Режим доступу]: http://www.umj.com.ua/article/29255/transplantaciya-v-ukraini-xto-stoit-na-shlyaxu-rozvitku-ta-uspixu
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
