Проблеми захисту прав людини є однією з актуальних проблем, що розробляється сучасними юридичними науками. На наш погляд в великій мірі це стосується неповнолітніх, як самої незахищеної категорії соціальних суб’єктів. Вони потребують особливої уваги та турботи з боку суспільства в процесі реалізації їх прав та свобод, що є чи не найголовнішою умовою їх фізичного та психічного розвитку, забезпечення їх благополуччя, а отже і благополуччя всього суспільства в майбутньому. Однак, аби досягти благополуччя в майбутньому треба діяти зараз.
У Конвенції про права дитини, прийнятій 00Н 20 листопада 1989 р., проголошено, що «Людство зобов'язане дати дітям усе найкраще, надійно забезпечити дитинство, що гарантує в майбутньому розвиток повноцінних громадян».
Сучасне становище неповнолітніх в Україні викликає обґрунтоване занепокоєння та вимагає принципово нових підходів до захисту їх прав у суді.
Слід зазначити що не дивлячись на те, що питанням забезпечення прав та інтересів дітей і приділяється увага, але в своїй більшості це призводить до дублювання різного підходу відношення до одних і тих же питань, що вказує на відсутність державної координації державних органів з цього важливого питання. В підтвердження цього можна зазначити, що у структурі Міністерства праці, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства соціального захисту, Міністерства освіти і науки, Молоді та спорту Міністерства внутрішніх справ створено управління, що займаються питаннями забезпечення інтересів дітей [1, c.47]. Однак при такій кількості управлінь в Україні відсутній національний механізм «забезпечення реалізації та контролю за додержанням норм законодавства про права дитини» [2, c.15].
У багатьох країнах світу створюється та розвивається інститут захисту прав неповнолітніх, удосконалюються механізми реалізації цих прав шляхом заснування нових відомств.
Наприклад: останнім часом у світі набуває актуальності створення інституту омбудсмена по правам неповнолітніх, функціонують спеціалізовані суди у справах неповнолітніх. Україна же на даному етапі не має аналогічних інститутів та чіткого механізму захисту та реалізації прав неповнолітніх.
Відповідно до ст. 32 Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: управління закладами освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту, оздоровчими закладами, які належать територіальним громадам або передані їм, молодіжними підлітковими закладами за місцем проживання, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення; забезпечення здобуття неповнолітніми повної загальної середньої освіти; створення необхідних умов для виховання дітей, молоді, розвитку їх здібностей, трудового навчання, професійної орієнтації, продуктивної праці учнів; сприяння діяльності дошкільних та позашкільних навчально-виховних закладів, дитячих, молодіжних та науково-просвітницьких організацій; створення при загальноосвітніх навчальних закладах комунальної власності фонду загальнообов'язкового навчання за рахунок коштів місцевого бюджету, залучених з цією метою на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також коштів населення, інших джерел; контроль за використанням коштів цього фонду за призначенням; забезпечення регулярного безкоштовного підвезення до місця навчання і додому школярів; створення умов для розвитку культури, сприяння відродженню осередків традиційної народної творчості, національно-культурних традицій населення, художніх промислів і ремесел; сприяння роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших громадських та неприбуткових організацій, які діють у сфері охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту, роботи з молоддю; створення умов для занять фізичною культурою і спортом за місцем проживання населення та в місцях масового відпочинку [3, ст. 32]. Разом з тим не тільки данні вимоги, але й багато інших на сьогодні фактично не виконується. Органи місцевого самоврядування на ці заходи не передбачають коштів у своїх бюджетах, питання захисту прав дітей відповідно до Закону України від 15 листопада 2001 року «Про попередження насильства в сім’ї» виконкомами не розглядаються роками [4].
Незважаючи на існування системи актів національного законодавства з питань захисту неповнолітніх, а також комплексу актів міжнародного права, залишаються невирішеними цілий ряд проблем, пов’язаних з достатнім рівнем життя неповнолітніх, їх вихованням, навчанням, використанням інших соціальних благ. В цілому, всі ці питання об’єднуються загальною проблематикою статусу неповнолітніх та забезпеченням його реалізації, зокрема органами міліції України та іншими уповноваженими на те органам. В Україні відсутній чіткий механізм захисту порушених прав неповнолітніх, розподіл повноважень та функцій між правозахисними структурами в сфері забезпечення прав неповнолітніх, не розроблено доступних шляхів охорони та реалізації неповнолітніми своїх прав та свобод, не використовується позитивний досвід інших держав.
Органи місцевого самоврядування не ставлять питань перед судами про позбавлення батьків батьківських прав, які зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, не займаються вихованням, не піклуються про фізичний та духовний розвиток дитини, її навчання тощо. Така ситуація виникла внаслідок того, що до осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав віднесено не органи місцевого самоврядування, а «органи опіки та піклування». Така функція як правило покладається на секретаря виконкому і це якби то вже не стосується органу місцевого самоврядування в цілому.
Існуюча в країні система органів та посадових осіб по забезпеченню реалізації прав, свобод та обов’язків неповнолітніх в усіх сферах ще не має чіткої структури та ієрархічності. У результаті не створено єдиної системи соціальних послуг і не складається цільного уявлення про те, яка ж від них реальна користь для зазначеної категорії суб’єктів права. Значне місце в цьому належить правовим механізмам захисту прав і свобод людини, в тому числі інституту омбудсмена – уповноваженого з прав людини.
Ми вважаємо, що для України найбільш вдалою буде модель створення інституту омбудсмена з прав неповнолітніх в рамках законодавства про охорону дитинства, адже:
– в Україні існує величезна кількість нормативно–правових актів в сфері захисту особистих, соціальних, економічних, культурних та інших прав неповнолітніх, контроль за якими покладено на різноманітні державні органи;
– відсутня система, яка б надала можливість в особі єдиного органу або посадової особи звітувати про стан дотримання прав неповнолітніх в усіх сферах;
– такий орган має бути відносно незалежним від політичного втручання;
– заснування відомства омбудсмена з прав неповнолітніх за даною моделлю передбачає можливість створення системи представництв омбудсменів на місцях, яким будуть делеговані відповідні повноваження щодо надання необхідної допомоги неповнолітнім.
Окрім того, цепризведе до розбудови соціальних служб, а також некримінальних підрозділів міліції за зарубіжними моделями, які б підтримували неповнолітніх, а також займалися профілактичною діяльністю.
Отже, однією з перешкод на шляху побудови здорового демократичного суспільства є різноманітні порушення прав підростаючого покоління. У наш час, коли в Україні закладаються правові основи глибоких соціально-економічних перетворень, проблема неповнолітніх набуває особливого змісту.
Зрозуміло, що зараз діти мають найменші можливості захисту своїх прав та недоторканності і, безсумнівно, володіють підвищеною вразливістю. Коли суспільство не бачить підвищеної потреби дітей у захисті і не забезпечує його, майбутнє стає небезпечним.
Завданням законодавця щодо захисту прав неповнолітніх повинно стати розширення соціально-правових гарантій дітей, створення соціально-економічних і правових інститутів з метою захисту цивільних прав та законних інтересів неповнолітніх в Україні.
Література:
1. Коталейчук С. П. Правова захищеність неповнолітніх в Україні: міф чи реальність / Коталейчук С. П. – К: Атіка,– 2001. – 326 с.
2. Ісакевич С. Наукові засоби захисту прав дитини в Україні / Ісакович С. // Український часопис прав людини. – 1998. - № 3. – С. 14-19.
3. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. //ВВР України. –Редакція від 05.01.2013, підстава 5498-17
4. Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» від 15.11.2001 р. //ВВР України.-Редакція від 09.12.2012, підстава 5462-17
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
