Загальна декларація прав людини ст. 1 зазначає, що всi люди народжуються вiльними i рiвними у своїй гiдностi та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Ст. 43 Конституції України наголошує, що кожен має право на працю. Для реалізації цих гарантій створено низку нормативно-правових актів, головним з яких в трудовому праві виступає Кодекс законів про працю України (далі-КЗпП). Зокрема ст. 2 цього Кодексу закріплює основні трудові права працівників, а ст. 21 регламентує наступне: Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Тож ми бачимо, що у нашій країні законодавчо встановлено суб’єктивне право людини на працю, що виключає будь-які прояви дискримінації та ксенофобії. Однак, на практиці роботодавці часто оминають зазначені положення. І така поведінка знаходить свій прояв перш за все у відмові в працевлаштуванні інвалідів.
Конвенція ООН про права інвалідів, прийнята Генеральною асамблеєю ООН 13 грудня 2006 року чітко зазначає, що держави-учасниці визнають право інвалідів на працю нарівні з іншими; повинні забезпечувати і заохочувати реалізацію права на працю зокрема тими особами, які отримують інвалідність під час трудової діяльності, шляхом ужиття, у тому числі в законодавчому порядку, належних заходів, спрямованих, зокрема, на таке:заборону дискримінації за ознакою інвалідності стосовно всіх питань, які стосуються всіх форм зайнятості, захист прав інвалідів нарівні з іншими на справедливі й сприятливі умови праці, забезпечення того, щоб інваліди могли здійснювати свої трудові й профспілкові права нарівні з іншими, розширення на ринку праці можливостей для працевлаштування інвалідів та просування їх по службі.
Згідно із статистичними даними, близько 10 % населення України страждає від різних порушень функцій організму. Незважаючи на досягнутий за останні роки прогрес , багато інвалідів в Україні все ще стикаються з нерівністю можливостей і не можуть повною мірою брати участь в житті суспільства через такі бар'єри , як низький рівень освіти та професійної підготовки , високий рівень безробіття, низькі доходи , перешкоди , пов'язані з фізичним оточенням , соціальна ізоляція , нетерпимість , кліше і стереотипи , пряма або непряма дискримінація , насильство , погане поводження та образи. Проаналізувавши вищенаведене, можна стверджувати, що в нашій державі працевлаштування інвалідів є досить проблемною темою.
Для підвищення ефективності соціалізації інвалідів в Україні існує низка нормативно-правових актів. Так, у 1991 році прийнято ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів»,у 2007 році прийнято «Положення про індивідуальну програму реабілітації інваліда», затверджене постановою КМУ, у 2012 році прийнято Державну цільову програму “Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів на період до 2020 року», затверджену постановою КМУ та низку інших положень.
На мою думку у ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів» закріплено певні досить хибні гарантії інвалідів, щодо працевлаштування. Відповідно до ст.ст. 19 і 20 даного закону визначається норматив робочих місць для інвалідів. Для підприємств (об'єднань), установ та організацій незалежно від форми власності й господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4 % від загальної чисельності працівників, а якщо працює від 15 до 25 осіб — у кількості одного робочого місця. Керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності та господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому законом порядку. Така відповідальність встановлюється у виді штрафних санкцій. Так, можемо говорити про те, що дані санкції тією чи іншою мірою ідуть на пенсії інвалідів, але на мою думку дане положення не змінює справу. Бажання працювати і бути таким як усі не замінить мізерні виплати з боку держави. Тому треба сказати, що сьогодення нам вказує на недостатність регулювання цих відносин лише нормативно-правовою базою.
Сьогодні в Україні про осіб, з обмеженими можливостями піклуються 10 центрів реабілітації інвалідів. Зазначене свідчить про намагання в нашій країні сприяти соціалізації інвалідів. Проте, вважаємо за необхідне визначити певні дії держави і щодо роботодавців при укладенні трудового договору з особами, які мають певні фізичні або психічні вади. Такими діями можуть бути прийняття нормативно-правових актів, що будуть регламентувати порядок надання переваг і пільг та застосування заходів заохочення роботодавцям, що укладають трудовий договір з такими особами. Також прийняття урядом соціальних програм щодо анти дискримінації та ксенофобії таких. Прикладом може бути створення спеціальних соціальних зон, де інваліди зможуть працевлаштуватися, а роботодавці в таких зонах можуть проводити ярмарки вакансій, також тут могли б впроваджуватися спеціальні заходи щодо оволодіння ними певними професіями.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
