Інформація в історії розвитку цивілізації завжди відіграє визначальну роль та є основою, базою для прийняття рішень на всіх етапах і рівнях становлення суспільства і держави. Недарма в історії виділяють декілька інформаційних революцій, які безпосередньо пов’язані з кардинальними змінами у сфері виробництва, обробки та обігу інформації, що призвели до радикальних перетворень. В результаті таких перетворень суспільство набувало в певному значенні нових якостей та ознак.
На сьогоднішній день ми можемо цілком впевнено стверджувати, що інформація стала невід’ємною частиною правової сфери суспільства. Тобто, у галузі правознавства повноцінно вживається термін «інформаційні відносини». Про необхідність їх аналізу та дослідження свідчить інтерес багатьох вчених до даної проблематики. Так, науковці М.Я.Швець, Р.А.Калюжний, В.О.Шамрай, В.Д.Гавловський, В.М.Брижко, В.С.Цимбалюк у своїх працях дослідили ряд ключових аспектів правового регулювання інформаційних відносин та розробили базові теоретичні положення сучасного інформаційного права. Актуальність питання полягає в тому, що значне зростання ролі інформації та інформаційних технологій у суспільстві породжує активізацію інформаційної діяльності, а тому, відповідно, і необхідність врегулювання останньої, з метою забезпечення правопорядку та безпеки людей.
Метою даної статті є розкриття сучасного стану та перспектив врегулювання інформаційних правовідносин у майбутньому.
Виклад статті. Відомо, що правове регулювання права на інформацію, інших прав, котрі містять інформаційну складову, в Україні не обмежується тільки нормами конституційного права, а є міжгалузевим інститутом, оскільки його складають норми адміністративного, цивільного, кримінального та іншого законодавства, які в структурі своїй містять власні інститути (підінститути, субінститути). У національній правовій системі формується, розвивається спеціальний міжкомплексний інститут – інформаційне законодавство, в системі якого важливе місце посідають закони, підзаконні нормативно-правові акти.
Як правильно зазначає В.А. Копилов, повнота правового регулювання інформаційних відносин в інформаційній сфері може бути досягнута лише в тому випадку, якщо сукупність інформаційно-правових норм актів інформаційного законодавства "перекриє” всю множинність відносин матриці інформаційних правовідносин стосовно всіх можливих об’єктів інформаційних правовідносин і суб’єктів, які діють в інформаційній сфері.
Національне ( державне, публічне) право України має значний массив нормативних актів (законів та підзаконних), які прямо чи опосередковано регулюють інформаційні відносини в суспільстві. За дослідженнями, це 257 Законів, 290 Постанов Верховної Ради (нормативного змісту), 368 Указів Президента, 87 Розпоряджень Президента, 1149 Постанов Кабінету міністрів, 206 Розпоряджень Кабінету міністрів, 1095 нормативних актів міністерств і відомств [3].
Проте, при цьому спостерігаємо той факт, що бракує спеціального законодавчого регламентування окремих питань, зокрема, щодо діяльності, пов'язаної із застосуванням Інтернету в комерційних цілях,стосовно надання відповідних послуг тощо. Унаслідок цього виникає загроза виникнення такого негативного явища, як злочинність в інформаційній сфері.
Д.О.Біленська стверджує, що ступінь розбудови інформаційного суспільства в країні порівняно зі світовими тенденціями є недостатнім. Він не відповідає потенціалу й можливостям держави,причинами чому є: брак координації зусиль державного і приватного секторів економіки з метою ефективного використання наявних ресурсів; низький рівень інформаційного подання України в Інтернет-просторі; наявне відставання держави у впровадженні технологій електронного бізнесу, електронних бірж та аукціонів, електронних депозитаріїв, у використанні безготівкових розрахунків за товари й послуги; недостатня присутність україномовних інформаційних ресурсів та ін [2].
На сьогоднішній день дослідники, які займаються питаннями регулювання правовідносин у інформаційній сфері вбачають його вдосконалення шляхом перебудови інформаційного законодавства.
Залізняк В. вважає, що систематизацію інформаційного законодавства належить здійснювати переважно шляхом кодифікації, а головним результатом останньої повинен стати єдиний нормативно-правовий документ- Інформаційний кодекс України [1].
Кодифікація – включення до новоутворюванного акту нових, відповідаючи вимогам часу норм, ліквідація застарілих, результатом якої є утворення нового, логічно узгодженого нормативно-правового акту вищої юридичної сили, як правило - кодексу. Інкорпорація - впорядкування чинних нормативно-правових актів шляхом їх розміщення за відповідною системою в єдиному збірнику або в іншому виданні без зміни змісту цих документів.
Нарешті, виходимо до висновку, що такі шляхи систематизації розглядуваного законодавства дають можливість його оновити, а саме прибрати старі, не відповідаючи сучасним реаліям норми, усунути суперечливості і термінологічну невпорядкованість, узгодити і згрупувати однорідні нормативно-правові акти, що сприятиме формуванню нового інформаційного законодавства України, відповідаючого вимогам часу.
Література:
1. Залізняк В. Удосконалення інформаційного законодавства України: методологічні засади // Інформаційне право.- 2010.- №2.- С.59-60.
2. Настюк В. Я. Формування системи інформаційного законодавства в Україні // Інформація і право.- 2011.- №2- С.27-31.
3. Віденська Д. О. Шляхи вдосконалення правового регулювання інформаційних правовідносин в Україні // Форум права.- 2013. -№ 1.- С. 60-64.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
