У теорії кримінального права проблемам відповідальності за злочини проти правосуддя приділялася певна увага. Однак, майже не проаналізовано в спеціальній літературі законодавчих новел останніх років. Отже, вивчення злочинів проти правосуддя є актуальним з урахуванням високої суспільної небезпеки їх, значення боротьби з ними, у зв’язку з недостатньою розробкою відповідних проблем у спеціальній літературі, недосконалістю законодавства.
Стаття 371 КК складається з трьох частин. Частиною першою передбачено відповідальність за два простих види злочину завідомо незаконне затримання та незаконний привід; у частині другій передбачено два простих склади злочину — завідомо незаконні домашній арешт та тримання під вартою; у частині третій передбачені кваліфіковані види вищевикладених злочинів: якщо вони спричинили тяжкі наслідки або були вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах.
Основним безпосереднім об’єктом злочину є правосуддя в частині забезпечення законного затримання, приводу, домашнього арешту або тримання під вартою, а також конституційне право людини на свободу і особисту недоторканність. Його додатковим факультативним об’єктом можуть виступати честь та гідність особи, її життя і здоров’я, майнові блага.
Потерпілим від цього злочину можуть бути підозрюваний, обвинувачений, свідок і потерпілий.
З об’єктивної сторони злочин може проявлятися у незаконному:
1) затриманні; 2) приводі (ч. 1 ст. 371);
3) домашньому арешті; 4) триманні під вартою (ч. 2 ст. 371).
Привід — це захід процесуального примусу, який передбачає примусове доставлення підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого чи свідка органами внутрішніх справ до слідчого, прокурора або до суду.
Як і затримання, привід може застосовуватися в адміністративному порядку (зокрема, привід особи, котра затримується за вчинення адміністративного правопорушення), а також як захід процесуального примусу.
Привід (ст. 140 КПК) полягає у примусовому супроводженні особи, до якої він застосовується, особою, яка виконує ухвалу про його здійснення, до місця її виклику в зазначений в ухвалі про здійснення приводу час.
Привід може застосовуватися лише до підозрюваного, обвинуваченого, свідка або потерпілого. Привід свідка не може бути застосований до неповнолітніх, вагітних жінок, інвалідів першої і другої груп, осіб, які одноосібно виховують дітей віком до шести років або дітей-інвалідів, а також осіб, які згідно із КПК не можуть бути допитані як свідки. Привід співробітника кадрового складу розвідувального органу України при виконанні ним своїх службових обов’язків здійснюється тільки в присутності офіційних представників цього органу (ч.3 ст. 140 КПК).
Привід застосовується якщо:
− особа була викликана у порядку, встановленому КПК України;
− наявне підтвердження отримання повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом;
− особа не з’явилася без поважних причин або не повідомила про причини свого неприбуття.
Причини неявки мають бути встановлені до прийняття рішення про застосування приводу. Тобто, слідчий суддя чи суд мають впевнитися, що особа була викликана у визначеному законом порядку та не повідомила про наявність поважних причин її неприбуття за викликом.
Юридичною підставою здійснення приводу є ухвала слідчого судді, суду, яка виноситься за клопотанням слідчого, прокурора або з власної ініціативи, а під час судового провадження − також за клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого.
Ухвала про здійснення приводу оголошується особі, до якої він застосовується, особою, яка виконує ухвалу.
Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий чи свідок, щодо яких прийняте рішення про здійснення приводу, зобов’язана прибути до місця виклику в зазначений час у супроводі особи, яка виконує ухвалу.
У випадку невиконання особою, що підлягає приводу, законних вимог щодо виконання ухвали про здійснення приводу, до неї можуть бути застосовані заходи фізичного впливу, які дозволяють здійснити її супроводження до місця виклику з дотриманням вимог, передбачених ч.3 ст. 143 КПК. Зокрема, застосуванню заходів фізичного впливу повинно передувати попередження про намір їх застосування. У разі неможливості уникнути застосування заходів фізичного впливу вони не повинні перевищувати міри, необхідної для виконання ухвали про здійснення приводу, і мають зводитися до мінімального впливу на особу.
Забороняється застосування заходів впливу, які можуть завдати шкоди здоров’ю особи, а також примушення особи перебувати в умовах, що перешкоджають її вільному пересуванню, протягом часу більшого, ніж необхідно для негайного доставлення особи до місця виклику. Перевищення повноважень щодо застосування заходів фізичного впливу тягне за собою відповідальність, встановлену законом (наприклад, ст. 118 та 124 КК).
У разі неможливості здійснення приводу особа, яка виконує ухвалу про здійснення приводу, повертає її до суду з письмовим поясненням причин невиконання.
Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути службова особа правоохоронного органу, слідчий, прокурор. Слідчі судді за дії, передбачені ст. 371 КК України, несуть відповідальність лише за ст. 371 КК України, а інші службові особи, котрі не уповноважені на застосування заходів процесуального примусу за ст. ст. 365 або 424 КК України.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, адже в законі сказано про завідомо незаконний привід. Це означає, що особа усвідомлює суспільну небезпечність та протиправність, своїх дій.
Привід буде незаконним тоді, коли він вчинений за відсутності наведених вище підстав чи всупереч порядку, встановлених законом. По своїх об’єктивних властивостях незаконний привід полягає у насильницькому позбавленні волі.
До прийняття нового кримінального процесуального кодексу у ряді літературних джерел рекомендується завідомо незаконні затримання, привід або тримання під вартою вчинений суддею, кваліфікувати за ст. 375 КК. Але із цим важко погодитись. Стаття 375 КК передбачає відповідальність за винесення неправосудного вироку, постанови, рішення, ухвали або постанови, тобто процесуального документа, який вирішує справу остаточно і по суті. Ухвала про тримання під вартою, домашній арешт, затримання або привід до таких актів не належить.
Джерела:
1. Конституція України (із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-ІV від 08.12.2004, ВВР, 2005, № 2, ст. 44) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
2. Кримінальний кодекс України 2001 року : за станом на 1 грудня 2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до кодексу : http://zakon1.rada.gov.ua.
3. Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року : за станом на 1 грудня 2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу до кодексу : http://zakon.rada.gov.ua.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
