Конституцією України визначено право кожного громадянина на користування природними об’єктами відповідно до закону. Права людини визнаються найвищою соціальною цінністю, натомість, справжньою цінністю вони стають лише тоді, коли знаходять повнокровне та безперешкодне втілення у реальних суспільних відносинах. Одним із прав у сфері користування лісами є право загального використання лісових ресурсів (ст. 66 ЛК).
Забезпечення права загального використання лісових ресурсів полягає в можливості практичного здійснення повноважень з експлуатації лісу з метою вільно перебувати, а також використовувати корисні властивості лісу для задоволення духовних, естетичних, рекреаційних та інших потреб громадян. Важливою умовою реалізації права загального використання лісових ресурсів є система засобів, умов та механізмів, що виконують роль своєрідних гарантій суб’єктивного права. Однією з таких умов є право загального землекористування, оскільки реалізація права загального використання лісових ресурсів невід’ємно пов’язане із відповідним землекористуванням [1, с. 99].
Подібний висновок є наслідком наявності природних зв’язків між природними об’єктами. Про зв'язок можемо вести мову якщо кілька об’єктів є елементами системоутворюючого явища, інакше кажучи становлять систему. Екологічні зв'язки і процеси, які повсюдно виникають у природі, реалізуються в різних системах. Концепцію екологічної системи опрацював А.Тенслі, який стверджував, що екологічні явища звичайно проявляються в складних системах, в яких виступає один або декілька біологічних компонентів і середовище. Суттю екологічного укладу, названого Тенслі екосистемою, є поява в його сфері явищ і залежностей, які забезпечують функціонування усіх її елементів як єдиного цілого [2, с. 500].
Тісний взаємозв’язок між природними об’єктами зумовлений не стільки законодавством як таким, а скоріше природним станом речей, пов’язаністю природних об’єктів в єдиній екосистемі. Ефективність правового регулювання прямопропорційно залежить від того наскільки законодавець був спроможний відобразити всю повноту і врахувати особливості взаємозв’язків тих суспільних відносин, що виступають його предметом, у даному разі відносини стосовно використання природних ресурсів.
Безумовно, у будь-якій системі існують елементи які є головними, мають системоутворюючий характер, становлять своєрідний каркас для побудови всієї системи. На наш погляд таким елементом у системі об’єктів екологічного права є земля. Земля є базовим природним об’єктом, який виступає джерелом життєдіяльності, та містить інші природні ресурси [1, с. 99]. Андрейцев В. І. зазначає, що земля витупає у якості певної території, що акумулює в собі інші природні утворення, використання властивостей яких спрямовується на задоволення матеріальних, духовних, пізнавальних, рекреаційних, оздоровчих, лікувальних, туристичних та інших потреб людини і суспільства [3, с. 195-196]; земля становить матеріальну основу для існування і функціонування багатьох інших природних компонентів, які за своїми природними властивостями формують біосферу, тобто серу життя для людини та інших живих організмів [3, с. 196].
Означені властивості землі становлять невід’ємну основу для нормального та стабільного функціонування екосистеми.
Особливості землі як матеріальної бази є зосередження на ній багатьох природних компонентів, які завдяки своїм властивостям формують біосферу, тобто сферу життя людини та інших живих організмів і використовуються на праві загального землекористування громадян [4, с. 13]. Таким чином використання корисних властивостей природних ресурсів, що розташовані на землі як матеріальній базі, неодмінно супроводжується використанням територіального простору землі для знаходження на ній, пересування тощо. Особа є одночасно суб’єктом двох правовідношень: по-перше, правовідносини землекористування; по-друге, правовідносини з використання природних ресурсів, що розташовані на землі.
Із цієї тези неодмінно слідує, якщо метою особи є використання певного природного ресурсу (наприклад, лісових ресурсів) на праві загального користування, то вона «вимушена» вступати у правовідносини землекористування. Останні не є безпосередньою метою суб’єкта природокористування, а виконують роль допоміжного, а разом із тим і необхідного елемента механізму реалізації права загального використання природних ресурсів.
Оскільки загальне використання природних ресурсів, у т. ч. і лісових, неодмінно супроводжується використанням землі, то суб’єктивне право землекористування виступає своєрідною передумовою вільного доступу до лісів.
Очевидно, що при реалізації права загального використання лісових ресурсів використання відповідної землі не є самоціллю. Однак, безумовно, слід визначити на якій правовій підставі громадяни використовують землю – на праві загального чи спеціального землекористування? Складність даного питання обумовлюється непослідовністю законодавця, який з одного боку у ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» вказав на існування права загального і спеціального природокористування, а з іншого – не відобразив зазначений підхід у ЗК. Зокрема, у ЗК право землекористування регулюється без виділення права загального та права спеціального землекористування. Земельний кодекс України, регламентуючи право користування землею, обмежується правом постійного землекористування та правом оренди земельних ділянок. За таких умов землекористування можна говорити лише про спеціальний порядок його здійснення (суб’єктний склад, процедура реалізації) [5]; хоча Земельний кодекс України прямо не передбачає спеціальне землекористування, але усі відповідні та договірні види є спеціальними [6, с. 109].
Вихідні засади здійснення права загального землекористування визначено Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища». Зокрема, зазначено, що право загального використання природних ресурсів здійснюється безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами, без надання відповідних дозволів, для задоволення життєво необхідних потреб (ст. 38). Наведене законодавче положення в повній мірі відноситеся до права загального землекористування, об’єктом якого виступає базовий природний ресурс – земля (відповідна категорія земель чи земельна ділянка) [7, с. 84].
Не встановлюючи прямої регламентації загального землекористування Земельний кодекс України лише допускає таку можливість. Наприклад, п. а) ч. 4 ст. 83 ЗК встановлює, що до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо). Слід зазначити, що крім земель загального користування, за певних умов землі різних категорій і різної форми власності можуть використовуватись для задоволення рекреаційних та інших потреб громадян на засадах вільного доступу до природних ресурсів [8, с. 32].
Саме тому Костяшкін І. О. розглядаючи питання про об’єктний склад права загального землекористування громадян, виділяє дві категорії об’єктів: по-перше, земельні ділянки, цільове призначення яких полягає у задоволенні життєво необхідних потреб людини шляхом здійснення щодо них права загального землекористування; по-друге, земельні ділянки, які мають змішаний правовий режим використання та охорони [1, с. 105]. До перших він відносить землі, спеціальне використання яких не є пріоритетним, і використовуються для задоволення загального інтересу (наприклад, землі загального користування населених пунктів). Іншу групу об’єктів складають земельні ділянки в межах земель лісового, водного фонду та інших природоохоронного призначення, земель оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, які за певних умов можуть виступати об’єктом права загального землекористування, однак ця сфера використання не є для них визначальною.
Виникає ситуація, коли попри наявність земель загального користування спостерігається відсутність закріплення їх правового режиму, порядку користування ними. Законодавець не лише не зводить їх до самостійної категорії, але й не виділяє їх в складі інших категорій земель [7, с. 85]. Однак, окремі вказівки щодо використання певної категорії земель на праві загального землекористування є, наприклад, вказано, що до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів (ст. 50 ЗК). Стосовно земель водного фонду зазначено, що вони можуть використовуватися у тому числі, також для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей (ст. 59 ЗК).
Зв'язок земельного права з лісовим обумовлює ситуацію, при якій використання лісових ресурсів без використання земель лісового фонду є неможливим. Отже, право загального використання лісових ресурсів є похідним від права загального використання земельних ділянок лісового фонду. За таких умов право загального землекористування громадян виступає базовою гарантією для загальнодоступного лісокористування.
У підсумку слід зазначити, що проблема правового регулювання права загального землекористування має міжгалузевий характер, оскільки реалізація громадянами своїх природоресурсних прав, передбачених екологічним законодавством, напряму залежить від чіткого визначення правових підстав використання земельних ділянок, на яких розміщено об’єкти відповідного права. Правове забезпечення можливості вільно перебувати на земельних ділянках лісового фонду є необхідною передумовою реалізації права загального використання лісових ресурсів.
Література:
1. Костяшкін І. О. До питання про об’єктний склад права загального користування громадян // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права: науковий часопис. – 2003. – № 2 (6). – С. 99 – 105.
2. Кучерявий В. П. Екологія. – Львів: Світ, 2001 – 500 с.
3. Андрейцев В. І. Екологічне право: Особлива частина: підруч. для студ. юрид. вузів і фак.: повний акад. курс / За ред. акад. АПрН В. І. Андрейцева. – К. : Істина, 2001. – 544 с.
4. Андрейцев В. І. Об’єкти земельних правовідносин за новим Земельним кодексом // Зак-во Укр. наук.-практ. комен. – № 2. – 2002. – С. 3–19.
5. Костяшкін І. О. Правові аспекти права загального землекористування громадян // Університетські наукові записки [Текст] : часопис. – 2010. – № 2.
6. Природоресурсне право України : навч. пос. / за ред. І. І. Каракаша. – К. : Істина, 2005. – 376 с.
7. Костяшкін І. О. Право загального землекористування громадян як правовий інститут // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2002. – № 3. – С. 83 – 88.
8. Комарницький В. М. Щодо питання про право спеціального та загального землекористування // Вісник Запорізького юридичного інституту Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2009. – № 2. – С. 27 – 33.
__________________________
Науковий керівник: Лісова Тетяна Вікторівна, к.ю.н., доцент кафедри земельного та аграрного права
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
