Вихід України із тоталітарного простору зумовив демократизацію владних інститутів та визнання людини найвищою цінністю. Так, права людини в наш час стали однією із пріоритетних засад функціонування держави. Тому, на державному рівні було встановлено посередника між владними органами та людьми, права яких були порушені. Ним став Уповноважений Верховної Ради з прав людини або Омбудсман.
Омбудсман є спеціальною посадовою особою, до компетенції якої належать розгляд звернень громадян, іноземців та осіб без громадянства щодо порушення прав людини з боку державних органів та посадових осіб. Це незалежна посадова особа, що виступає свого роду посередником в адміністративних спорах, здійснює контроль за додержанням прав людини і уповноважена з цією метою проводити розслідування, рекомендувати коригуючи дії та подавати доповіді [3, 12].
Вперше посаду «парламентського омбудсмена» заснував риксдаг Швеції у 1809 році [2, 166]. З початку XX століття, а особливо після Другої світової війни, посади омбудсманів почали з’являтися у багатьох демократично налаштованих державах. Зараз більш ніж у 100 країнах працюють понад 150 омбудсманів [3, 12].
Ідея запровадження в Україні інституту Уповноваженого з прав людини набула вперше юридичного вираження в Конституції України 1996 року в статтях 55 та 101. 14 квітня 1998 року Верховна Рада України обрала першого в історії України Уповноваженого з прав людини – Ніну Карпачову, яка пропрацювала на цій посаді упродовж трьох термінів [4, 50]. З 2012 року цю посаду займає Валерія Лутковська.
Правовий статус Уповноваженого, його повноваження врегульовані Конституцією України та Законами України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» та «Про державну службу» [1; 5; 6]. Діяльність Уповноваженого полягає у здійснені парламентського контролю за забезпеченням прав і свобод людини і громадянина в Україні. В законодавстві України зазначено, що діяльність Омбудсмана доповнює наявні засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина. Це дає підстави для висновку, що даний інститут є субсидіарним, тобто додатковим, засобом захисту прав і свобод людини в Україні щодо інших правозахисних механізмів. Постійний характер діяльності українського Уповноваженого заповнює прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту прав людини та відіграє суттєву роль у визначенні місця названого інституту у правозахисному механізмі держави [3, 14].
Особливою формою діяльності Уповноваженого є подання. Вони вносяться Омбудсманом до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, їх посадовим та службовим особам для вжиття відповідних заходів щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина. Проте, у нашому законодавстві чітко не зазначено обов’язковість розгляду вказаними особами цих актів реагування. Це здебільшого призводить до того, що подання Уповноваженого не будуть розглядатися, а як наслідок – не буде усунено порушення законності. Так, як такі акти Уповноваженого мають рекомендаційний характер, то у них не йдеться про обов’язкове скасування незаконних рішень органів влади і юридичних осіб. Це призводить до зниження авторитету Уповноваженого [4,50].
Особливою юридичною природою відзначаються щорічні доповіді Уповноваженого про стан дотримання та захисту прав і свобод людини та громадянина. Дана інформативна доповідь ґрунтується не на діяльності Уповноваженого, а на основі ним проведеного моніторингу додержання прав та свобод в цілому у державі. Ці доповіді адресовані народним депутатам, членам уряду, Президентові України на іншим високопосадовцям[3, 13].
Щодо покращення якості практичних дій українського Омбудсмана, то тут слушно розглядати світовий досвід розвитку й ефективності даного інституту. Так, практично у всіх державах омбудсмани мають прямий контакт з громадянами. Україна в тій чи іншій мірі теж забезпечує схожий зв’язок. Проте, у зв’язку із незадовільним станом прав і свобод людини, звернення до Уповноваженого надходить у великій кількості, що утруднює можливість глибоко і змістовно розглянути кожен випадок зокрема. Тому, доцільним для введення в Україні був би досвід Франції та Великої Британії. Там передбачені так звані «фільтри» надходження скарг, що дало б змогу відкинути ті скарги, які не входять в компетенцію Уповноваженого [3, 13].
Покращило б діяльність Омбудсмана й збільшення його владних повноважень та наділення засобами примусу щодо правопорушників. Також, позитивно вплинуло б на реалізацію прав та свобод людини заснування іще декількох омбудсменів із вужчою сферою діяльності або т. зв. спеціалізованих омбудсменів. Так, в Україні уже із 2011 року діє інститут Уповноваженого Президента України із захисту прав дитини.
Отже, інститут омбудсмана є великим здобутком людства на шляху затвердження демократичних ідей та принципів. Для кожної країни рівень розвитку та дієвості цього інституту є різним, що насамперед пов’язано із її минулим ставленням до людини як соціальної цінності та безперервністю державотворчих процесів. Споглядаючи на наше антидемократичне минуле та відсутність власної держави, очевидним є недосконалість інституту омбудсмана в Україні. Насамперед про це свідчить кількість звернень українців до Європейського суду з прав людини. За статистичними даними Європейського суду з прав людини Україна із року в рік посідає одне із перших місць за числом звернень до нього. Удосконалювати даний інститут потрібно, беручи до уваги досвід інших держав, особливо європейських, але щоб він ефективно діяв саме в Україні, усі новації варто впроваджувати із урахуванням національних особливостей.
Література:
1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – С. 141.
2. Криворучко Л. С. Інститут омбудсмена в сучасному суспільстві (історико-правовий огляд) / Л. С. Криворучко // Наше право. – 2013. –№ 6. – С. 165-171.
3. Майданник О. О. Інститут омбудсмена у механізмі забезпечення прав людини в Україні / О. О. Майданник // Адвокат. – 2010. – № 7 (118). – С. 12-16.
4. Мелех Б. В. Ефективність форм впливу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на шляху Європейської Інтеграції / Б. В. Мелех // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Сер. : Право. – 2014. – Вип. 25. – С. 48-52.
5. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Закон України від 23 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 20. – С. 99.
6. Про державну службу. Закон України від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – С. 490.
______________________________
науковий керівник: Жукорська Я. М. к.ю.н. доцент кафедри публічного права
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
