Реалії сучасності інституту гуманітарної інтервенції такі, що жодному документу в міжнародному праві не вдалося закріпити вичерпного поняття гуманітарної інтервенції, не містять визначення ані Статут ООН, ані резолюції Генеральної Асамблеї ООН, та й відсутнє воно в будь-якому іншому міжнародному договорі. За цих обставин в науці міжнародного права існує велика кількість намагань все-таки дати визначення гуманітарній інтервенції, водночас загальновизнаного підходу до розуміння цього поняття не існує.Більшість фахівців з міжнародного права визначають гуманітарну інтервенцію як «застосування сили або погрози силою, здійснювані державою або групою держав за межами своїх кордонів без згоди держави, на території якої застосовується сила, і спрямовані на запобігання або припинення масштабних, систематичних і грубих порушень основних прав людей, незалежно від їх громадянства» [3].Існує безліч доктринальних визначень, проте неможливо виділити якийсь один, так як всі вони не охоплюють повного вичерпного поняття, через відсутність нормативного закріплення, яке б розсудило та встановило, яка інформація є достовірною і правильною.
Мотиль В. І. пропонує нам таке визначення: гуманітарна інтервенція – це збройне втручання однієї держави, групи держав або міжнародної організації на територію іншої держави, без її згоди або всупереч її волі, з метою забезпечення дотримання мінімального стандарту щодо осіб, які знаходяться на її території.Щодо мінімального гуманітарного стандарту та прав людини, які він охоплює, то в міжнародному праві, знову ж таки, не існує єдиного загальновизнаного змісту. Без сумніву, всі думки зводяться до того, що це універсальні, загальновизнані, імперативні норми міжнародного права у галузі прав людини, що, в свою чергу є нормами ergaomnes[1]. В нашій науковій доктрині права людини, які становлять міжнародний гуманітарний стандарт, виділяють так елементи: право на життя, заборона геноциду, заборона рабства, заборона тортур, заборону апартеїду, заборону депортацій тощо. Однак, порушення мінімального гуманітарного стандарту може слугувати підставою для гуманітарної інтервенції за умови, якщо порушення прав людини відповідає певним ознакам і підпадає під критерії гуманітарної інтервенції.
Порушення прав людини мають супроводжуватися неоспорюваними фактами інтенсивності і масштабності, тобто мати масовий, грубий, систематичний характер, що призводить до страждань населення. До грубих порушень відносять ті порушення, що являють собою пряме, відкрите порушення цінностей, які захищає відповідна норма, до таких прав, безумовно, відносять ті, які мають основоположне значення для існування людини. Проте, порушення відповідних прав окремої особи не може слугувати підставою для здійснення гуманітарної інтервенції, адже це порушую умову масштабності, такі порушення повинні задовольняти кількісну ознаку – повинні мати масовий характер. Систематичність порушень прав людини означає повторюваність або тривалість протягом певного часу відповідних дій.
Принагідно зазначимо, що виділяють такі критерії чи підстави для застосування гуманітарної інтервенції: по-перше, практика гуманітарної інтервенції має застосовуватись в рамках Статуту ООН, по-друге, має задовольнятись умова, за якої мають місце грубі, масові, систематичні порушення прав людини, які вже виходять за рамки внутрішньодержавних справ і стають загрозою міжнародного миру та безпеки, по-третє, гуманітарна інтервенція передбачає застосування збройної сили чи погрози силою та відсутність необхідної згоди на це законного уряду. Концепція гуманітарної інтервенції буде діяти лише за умови дотримання всіх цих трьох умов в сукупності. Оскільки в іншому випадку це буде інший інститут міжнародного права з прив’язкою «гуманітарний» і які доволі часто плутають з гуманітарною інтервенцією, насамперед: гуманітарна допомога, гуманітарна інтерцесія, гуманітарні операції з порятунку власних громадян за кордоном. До зазначених операцій, які є докорінно відмінними від гуманітарної інтервенції, необхідно також додати акції із застосування збройної сили на прохання законного уряду держави та акції, що відбуваються в рамках традиційних миротворчих операцій в рамках ООН[2].
Гуманітарна допомога означає комплекс заходів держав, міжнародних органів чи міжнародних організацій, що здійснюються на території відповідної держави за її згодою або без неї з метою надання матеріальної допомоги жертвам конфлікту. Міжнародним Судом ООН було визначено допустиму гуманітарну допомогу як «надання продовольства, одягу, ліків і іншої гуманітарної допомоги, але це не включає надання зброї, систем озброєння, боєприпасів або іншого устаткування, автотранспортних засобів і матеріалів, які можуть бути використані для спричинення серйозних тілесних ушкоджень або з'явитися причиною смерті». На відміну від гуманітарної інтервенції, гуманітарна допомога, зазвичай, здійснюється без застосування сили, проте є випадку самозахисту таке застосування можливе.
Гуманітарні операції з порятунку власних громадян за кордоном відбуваються, зазвичай, під час громадянських воєн, внаслідок яких виникає загроза життю та здоров’ю громадян держави, яка здійснює відповідну операцію. Відмінність від гуманітарної інтервенції полягає в обов’язковій умові громадянства осіб, на користь яких здійснюються рятувальні операції. Головною відмінною рисою є правова підстава рятувальних операцій, які виправдовують індивідуальною самообороною на підставі ст. 51 Статуту ООН.
Гуманітарна інтерцесія передбачає втручання у внутрішні справи іншої держави з метою надання поради чи пропозиції, без застосування сили чи погрози силою[1]. В. О. Ріяка визначає це явище як «ненасильницьке втручання у справи інших держав з метою сприяння мирному врегулюванню спорів шляхом надання добрих послуг». Таким чином, цей інститут не охоплюється терміном «гуманітарної інтервенція» за відсутності головної ознаки – застосування сили.
У сучасному міжнародному праві не сформувалось і міжнародної звичаєвої норми щодо права на односторонню гуманітарну інтервенцію, тож без мандату РБ ООН вона не може бути виправдана. Моральне виправдання гуманітарної інтервенції не означає її правомірності з точки зору міжнародного права, оскільки відповідність певної поведінки нормам моралі не може слугувати критерієм законності [1].
Підсумовуючи викладене, заначимо, щовідсутність нормативного закріплення породжує дискусії з приводу легітимності та правомірності гуманітарної інтервенції, з одного боку це підтримка миру та безпеки, з іншого – порушення фундаментальних принципів МП, які є нормами juscogensта ergaomnes. Прикриваючись цим інститутом, держави здійснюють акти агресії, користуючись тим, що в МП немає чіткої заборони цього явища, і це вже доведено практикою (Інтервенція США у Домініканську Республіку 1965 р.; Інтервенція В’єтнаму у Камбоджу 1979 р.; Інтервенція в Югославію у 1993-1994 рр.; Інтервенція Іраку 2003 р.; тощо). Найважливішою проблемою є практична неможливість примирити сучасне міжнародне право з практикою гуманітарних інтервенцій, знайти оптимальний баланс між правомочністю й обґрунтованістю такого втручання. Наразі, не вирішене протиріччя між основоположними принципами міжнародного права і моральним виправданням гуманітарної інтервенції, що породжує безліч дискусій щодо легітимності застосування гуманітарної інтервенції.
Література:
1. Мотиль В. І. Гуманітарна інтервенція та міжнародне право: теорія і практика: монографія. – Л.: ЛНУ ім. Івана Франка, 2011. – 301 с.
2. Лукашук И.И. Глобализация, государство, право, ХХI век. – М.: Спарк, 2000. – с. 151
3. Черниченко С.В. Гуманитарная интервенция: международные противоречия / С.В. Черниченко // Актуальные международно-правовые и гуманитарные проблемы: сб. ст. - М., 2001. - В. 2. - С.134-147.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
