Термін "володіння" нерідко вживається для визначення приналежності комусь якоїсь речі. Іншими словами, під власністю мається на увазі - присвоєння особою засобів і продуктів виробництва усередині і за допомогою певної суспільної форми.
Отже, володіння визначається такими зовнішніми ознаками як наявність повноважень особи що до речі, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ - своя, для невласників, відповідно, - чужа.
З такого розуміння володіння випливає, що володіння - це відношення людини до речі. Проте оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками речі, ставилися до неї як до чужої, володіння означає відношення між людьми з приводу речей. З одного боку цього відношення - власник, що ставиться до речі як до своєї, з іншого - невласники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що ці особи зобов'язані утримуватися від будь - яких зазіхань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.[1,144]
Таким чином, володіння - це суспільні (цивільні) відносини, у яких одні особи - власники - ставляться до речей як до своїх, а всі інші - не власники - мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речі. Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї. Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.
Отже, володіння - це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: І) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовий зміст.
З першої ознаки випливає, що володіння - це завжди майнові відносини, серед яких вона займає чільне місце.
Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики такої категорії, як "воля власника", установлення меж його волевиявлення. У зв'язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що прямо не заборонене законом, або не суперечить соціальній природі власності.
Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею.[2,400]
Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визначають її долю. Це може бути відчуження речі, її знищення, відмова від неї тощо.
Як вважають деякі цивілісти, у володінні виражається статика, а процес користування і розпорядження речами відображає динаміку відносин власності.
Проте, на мою думку, що відносини статики власності виражають, власне, стан належності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони виявляються у процесі руху товару. Такий перехід майна від однієї особи до іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, набуття майна в результаті спадкування або відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому тощо. Таким чином, право власності здатне регулювати не динаміку, а статику, тобто тільки частину відносин власності.
Проблемним є питання визначення меж розпорядження речами, та їхним користуванням. Виходячи з того що право власності - це комплексний інститут права, и він включає в себе три елементи: володіння, користування та розпорядження, відсутність одного з яких - дає підстави вважати, що ці відносини не є відносинами власності.
Визначаючи форми власності, то тут теж є проблема : як може здійснювати право володіння Український народ, котрий згідно зі ст. 318 ЦК є суб'єктом права власності.
Припускається, що це можливо як шляхом безпосереднього волевиявлення (наприклад, на референдумі, що стосується питань права власності Українського народу), так і опосередковано - через Верховну Раду України. Але, реалізовуючи це право, народ України проявляє волевиявлення, а не відносини власності, оскільки відсутний суб'єктний склад відповідних відносин власності.[3,121]
По - іншому сприймають зміст норм ст. 13 і 14 Конституції України щодо права володіння Українського народу на землю як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, вчені, які вважають, що вказані норми Основного закону закріплюють ідеї соціалізації землі, які не допускають права приватної власності на землю громадян та юридичних осіб, а також права власності на землю держави і територіальних громад. Тому на думку представників такого науково - теоретичного підходу до розуміння суті права власності на землю Українського народу у нашій державі вся земля має належати Українському народу на виключному праві власності, а окремі громадяни і юридичні особи можуть використовувати землю на праві користування або праві колективної власності.
Література:
1) Державна та комунальна власність в Україні/ Шеф-ред. В.С.Ковальський.- К.: Юрінком Інтер, 2002.- С.144.- (Бюлетень законодавчої і юридичної практики України. №5/2002)
2) Приватна власність в Україні.- К.: Юрінком Інтер, 2002.- С.400.
3) Бабун Р.В., Мальковец Н.В. Самая близкая к народу власть (о местном самоуправлении для всех).- М.: МОНФ, 2001.- С.121.
_______________________
Науковий керівник: Залізняк Віталій Анатолійович, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри цивільно-правових дисциплін Національної академії внутрішніх справ України
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
