Технічний прогрес в наш час впливає на все більше сфер, зокрема і на правову. Конкретно це не могло не відобразитися на способах і формах укладення договорів. Сьогодні все більшого поширення набуває електронна форма договорів, і це не дивно, адже очевидними є її переваги: зручність, економія часу, коштів та ефективність у разі значної віддаленості контрагентів, що особливо актуально в господарській (зовнішньо-економічній) діяльності.
Відповідно до українського законодавства, електронний документ – це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. Головна відмінність електронного документа від традиційного „паперового” полягає в тому, що не існує категоричної прив’язки документа до матеріального носія, а його обов’язковим реквізитом є електронний підпис, який має свою специфіку у використанні і характеризується складнішою процедурою його накладання за допомогою спеціальної технології.
Аналізуючи положення законодавства доходимо до висновку, що електронна форма правочину – це особливий різновид письмової форми, який потребує специфічного правового регулювання на відміну від звичайної „паперової” письмової форми. Специфіка даної форми, в першу чергу, проявляється ще на стадії оферти. Відповідно до ст. 11 Закону України „Про електронний документ і електронний документообіг” такий документ вважається одержаним адресатом з часу надходження авторові повідомлення в електронній формі від адресата про його одержання, якщо інше не передбачено законодавством або попередньою домовленістю між суб'єктами електронного документообігу. При цьому відповідно до ч. 3 ст. 11 вказаного Закону у разі ненадходження до автора підтвердження про факт одержання надісланого електронного документа вважається, що електронний документ не одержано адресатом. Сторона, яка одержала оферту, повинна відправити повідомлення про одержання незалежно від того, буде пропозицію прийнято чи ні. Але ж така сторона не заінтересована відправляти таке повідомлення у разі небажання укласти договір. Тож, якщо сторона не надішле повідомлення про одержання оферти, інша сторона не зрозуміє, чи контрагент і справді не бажає укласти запропонований договір, чи він просто не одержав такої пропозиції, оскільки не надіслав повідомлення про одержання оферти. Відсутність вимог до структури і змісту такого повідомлення залишає сторонам право скласти цей електронний документ на свій розсуд. Сторони при цьому ризикують, що даний документ може бути не сприйнятий як доказ в суді не тому, що він має електронний вигляд, а тому, що не має реквізитів, які, на думку суду або іншої сторони, повинні бути в цьому повідомленні. Для врегулювання даної прогалини пропонується фіксувати час одержання електронного документа з моменту надходження електронного документа до спеціально створеної інформаційної системи для реєстрації вхідних документів. І тому, щоб повідомлення в електронній формі набуло юридичної сили, вбачається необхідним вдатися до попереднього договірного врегулювання таких відносин, як це запропоновано у ст. 11 зазначеного Закону. Але такий договір, по-перше, сам має бути укладеним в „паперовій” письмовій формі, а по-друге, має поширюватися тільки на сторони, що його підписали. Необхідність укладання такого договору виникає і у разі посвідчення договору іншим видом електронного підпису, крім електронного цифрового, оскільки тільки останій врегульовано на рівні закону. Така система електронного документообігу є „замкнутою”, „закритою”, до неї не зможе приєднатися третя сторона без попередньої угоди. Об’єктивна необхідність укладання попередньої письмової угоди, як вже зазначено, гальмує увесь процес електронного документообігу.
Проблемним аспектом є також питання волевиявлення особи. Наприклад, при здійсненні торгівлі в мережі Інтернет укладання договорів часто здійснюється без безпосередньої участі людини з боку продавця. Йдеться про так званих «електронних агентів» - програми-роботи, які самостійно приймають рішення на основі даних, що містяться в програмі та фактичних даних, наданих в момент прийняття рішення. Сьогодні прикладом такої програми є система обміну повідомленнями GE TPN (Trading Proces Network), яка забезпечує автоматизацію продажів, в тому числі погодження ціни. Як наслідок, волевиявлення сторін сприймається за допомогою програмного забезпечення при використанні автоматизованих систем, а при укладенні договору етап погодження волі кожної зі сторін зазнає істотної модифікації та породжує сумніви в тому, наскільки дії таких електронних програм відповідають реальному волевиявленню сторін договору, у зв’язку з чим виникає питання: чи породжує такий договір правові наслідки для його сторін. Тому в подальшому для уникнення спірних ситуацій пропонується вирішення даного питання врегулювати законодавчо.
З усього вищесказаного можна зробити висновок, що введення в господарсько-правовий оборот електронної форми укладення договорів є закономірним та ефективним кроком, проте ця сфера є специфічною, і, задля забезпечення ефективності її використання, необхідно законодавчо забезпечити гарантії правильної ідентифікації, врегулювати питання реальності волевиявлення та унеможливити ризики доступу сторонніх осіб.
Література:
1. Закон України від 22 травня 2003 року №851-IV «Про електронні документи та електронний документообіг» Електронний ресурс: Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/851-15
2. Коваленко А. В. Електронні документи: проблемні аспекти укладання цивільно-правових договорів в електронній формі / А. В. Коваленко // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. - 2014. - № 4. - С. 154-158.
3. Кирилюк О. Ю. Правові аспекти специфіки укладення електронних договорів / О. Ю. Кирилюк //Право і суспільство. - 2014. - № 6.2(2). - С. 75-81.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
