У сучасних умовах надзвичайно актуальною є проблема з'ясування тенденцій та закономірностей розвитку трудового права у контекстів заємозв'язку наукових здобутків цієї галузі та розвитку трудового законодавства України.
Свого часу проблеми становлення та розвитку науки трудового права досліджували З.К. Симорот, А.Р. Мацюк, В.І. Прокопенко та ін. Однак немає наукових досліджень, предметом яких був би аналіз науки трудового права у пострадянськийперіод. Відтак головне завдання пропонованої статті є з'ясування основних напрямів і тенденцій розвитку науки трудового права в умовах незалежної Української держави.
Актуальними проблемами трудового права України, на мій погляд, є сучасні державні гарантії забезпечення права на працю і проблеми реалізації соціального партнерства, з урахуванням кризи, прийняття Трудового кодексу, вдосконалення системи органів представництва трудового колективу, забезпечення дотримання вимог щодо сучасних видів робочого часу і часу відпочинку, розв’язання трудових спорів і відповідальності за порушення трудових прав, зміна системи святкових не робочих днів, інші проблеми.
Чинне нині трудове право склалося переважно в період, коли економічною основою трудових відносин булла державна власність. Держава виступала не тільки як орган влади, але як власник, що зумовлювало жорстке правове регулювання трудових відносин.
Формульовані державою норми трудового законодавства передбачали, з одного боку, досить низький (порівняно з країнами з розвинутою ринковою економікою) рівень оплати праці, а з іншого – надмірний рівень соціальних гарантій для працівників. Відповідальність за дотримання цих гарантій держава повністю покладала на організації, які приймали працівників на роботу за трудовим договором.
Вітчизняне трудове законодавство головне розраховано на великі промислові підприємства, хоч застосовується у повному обсязі всіма роботодавцями, які використовують найману працю. Серед нормативних актів, які покликані регулювати трудові відносини, закони України посідають чималу частину. Однак нерідко ці відносини регулюються актами УРСР, СРСР або ж підзаконними нормативно-правовими актами, які викликають сумнів щодо їхньої відповідності Конституції України. До того ж, у правовому регулюванні відносин у сфері праці широко практикується застосування так званої роз'яснювальної практики, тобто листів, інструкцій різноманітних міністерств, відомств та інших державних органів.
На жаль, не дивлячись на поступові зміни, аналізуючи ці питання, можна зробити висновки про великі недоліки в реформуванні трудового законодавства, в тому числі з питань соціального партнерства. Так, Конвенція № 102 Про мінімальні норми соціального забезпечення досі Україною не ратифікована. Звідси соціальні проблеми і невідповідність соціальних стандартів європейським. Наприклад, у більшості європейських країн мінімальний розмір зарплати в 1, 5 рази перевищує мінімальний прожитковий рівень. Наша мінімальна зарплата взагалі до 2009 р. не дотягувала до прожиткового рівня, який, в свою чергу, не є реальним в Україні, штучно, на наш погляд, занижений і значно нижчий за середньоєвропейський. Лише з 1 січня 2009 року мінімальна зарплата прирівняна до прожиткового мінімуму працездатних осіб, але в умовах сучасної кризи це не вихід з проблемної ситуації.
Не можна визнати нормальним і фактичний стан в системі зайнятості населення та безробіття, в практиці виконання Генеральної, галузевих та регіональних колективних угод. Якщо у держави нема можливості підняти зарплату до прожиткового мінімуму, вона не повинна піднімати тарифи. Фонд соціальних виплат більше, ніж фонд зарплати. У 2006 році ФПУ знаходився у колективному трудовому конфлікті з Кабінетом Міністрів. Жодна Генеральна угода не булла виконана повністю. Нарада ради соціального партнерства при Президентові відбулася лише один раз 18 вересня 2006 р. Зараз діє 10 Генеральна колективна угода, але нема впевненості, що і вона буде виконана.
Слід зазначити, що до цієї пори нема нормативу обов'язковості укладання колективного договору з фізичною особою - СПД. Хоча зрозуміло, що сам підприємець за принципом “розподіляй та володарюй” ніколи не укладе його добровільно!
У сфері недержавної форми власності взагалі поширена така практика, коли власники комерційних підприємств вкрай обережно, методами непрямого впливу на працівників перешкоджають створенню або діяльності профспілкової організації і укладанню колективного договору. Треба чесно визнати, що сьогодні держава не в силах протистояти цьому. Не вдаючись у соціально-політичну, соціально-економічну та морально-психологічну оцінку таких дій, варто звернути увагу на протизаконність такої поведінки підприємців, коли вони за допомогою подібної практики побічно ухиляються від ведення переговорів і укладання колективного договору. Мабуть, cлід законодавчо вводити імператив стосовно укладання колдоговорів та контролю за цим. Але, на жаль, проект Трудового кодексу залишає норму «повідомної реєстрації» колективного договору. Звідси – порушення трудових прав працівників у комерційних структурах України, де фактично метод соціального партнерства не працює.
Література:
1. Кодекс законів про працю України ВВР, 1971, додаток до № 50, ст. 375
2. Ротань В. Г. та ін. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю. 6 вид. / В. Г. Ротань. – К.: А.С.К., 2006
3. Симорот З.К. Проблемы укрепления социальной справедливости в трудових правоотношениях. К.: Наук. думка, 1993.
4. П.Д. Пилипенко. Проблеми теорії трудового права. – Л., 1999. – С.3.
___________________________
Науковий керівник: Білоус О.А, викладач Вінницького відділення Київського фінансово-економічного колледжу Національного університету Державної податкової служби України
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
