Актуальність теми дослідження пов’язана з необхідністю проведення реформи в воєнній сфері, елементом якої є правове регулювання прав та обов’язків військовослужбовців-контрактників Збройних сил України. В науці історія держави і права увагу спеціалістів давно привертає дискусія про форму набору та підходи до формування збройних сил. Мова йде про те, яка з форм, у вигляді добровільного набору чи найманої армії відрізняється більш високою боєздатністю. В складній мозаїці історико-правових явищ можна простежити періоди, коли більш ефективним був принцип добровільного набору, класичним прикладом якого були Пунічні війни Риму з Карфагеном. З іншого боку, існує досвід вдалого підходу у правовій регламентації найманих військ, які принесли перемоги над Англією герцогу Вільгельму Завойовнику, прусському королю Фрідріху Великому і т.д. Для України неефективна правова політика в даній сфері зіграла ключову роль у поразці Центральної Ради, Директорії, які призвели до втрати країною незалежності. В свою чергу, є позитивний правовий досвід, накопичений в часи існування найманого охотницького війська у Козацько-гетьманській державі (Гетьманщині). Схеми та методи правового регулювання, які використовувалися українськими гетьманами, багато в чому співпадали з підходами правителів інших країн. Таким чином, з’ясування особливостей правового регулювання статусу козаків охотників та їх порівняння з іншими підходами може довести, що державотворчі процеси в сфері військового будівництва в Україні нічим не відрізнялись від тих, які проходили у більшості європейських країн. В цілому, дослідження особливостей державної політики Гетьманщини в сфері закріплення правового статусу козаків-охотників потребує свого вивчення та подальшої розробки.
Аналіз публікацій показує наявність значної кількості робіт, присвячених правовому регулюванню положення прав та обов’язків козацтва у Гетьманщині. Незважаючи на цю обставину, питання, пов’язані з правовим статусом охотницького війська та охотників, розглядалися побіжно при дослідженні більш загальних проблем. Фрагментарно цю тему вивчали М. Є. Слабченко, О. Г. Сокирко, І. Й. Бойко, В. С. Кульчицький, А. П. Ткач, В. М. Заруба, П. П. Захарченко, О. І. Гуржій, В. А. Дядиченко, Д. І. Яворницький та ін.
Метою роботи є дослідження історичної динаміки змін правового статусу козаків-охотників, які знаходилися в якості найманців на службі у війську Козацько-Гетьманської держави.
Викладення матеріалів дослідження треба розпочати із з’ясування змісту терміну «охотник», який використовувався у нормативно-правових актах Козацько-Гетьманської держави. Під цією назвою розумілися найманці, які походять з охотників, тобто людей вільних та воліють потрапити на службу за власним бажанням. За своїм походженням термін «охотник» пов’язаний зі словом «охочий», що означало вільну людину, яка йшла на військову службу не з примусу чи станового обов’язку, як це регламентувалося стосовно реєстрового козацтва. Особливістю правового статусу охотників була та обставина, що вони не входили до козацького реєстру, який затверджувався з початку польською владою, а згодом московськими правителями. З метою визначення охотників, які приймались на військову службу на конях,у ті сторичні часи використовувалась друга назва «компанієць».Це слово походить від італійського «compania», що означало групу людей, які разом їдять хліб. Таким чином, під терміном «охотник» розумівся козак, який був піхотинцем, а під словом «охотник-компанієць» – воїн, який брав участь у бойових діях на коні.
Згідно з нормами козацького звичаєвого права, ієрархічна побудова охотницького війська була традиційно козацькою, полк, сотня, курінь, в яких загалом було 500 600 осіб, а до складу полку входило 2-3 сотні козаків. Керівництво цими підрозділами здійснювали полковник, сотник, курінний отаман. Полковника призначали гетьманським універсалом із врученням відповідного знаку — пернача, а пізніше з цього приводу видавались відповідні царські укази. В охотницьких полках практикувалося також наказне полковництво і сотництво, відповідним був і штат старшини, за винятком посади ротмістра, який командував невеликим загоном. Розквартирування охотницьких полків відбувалося на подвір’ях посполитих, а їх постачання, яке називали стацією, покладалося на селян.
Першим нормативно-правовим актом, в якому вказується про статус козаків-охотників, були Глухівські українсько-московські договірні статті від 3 березня 1669 р., в яких п. 22 регламентував формування найманого козацького полку чисельністю 1000 осіб. В тексті документу вказувалося про наявність договору з козаками, згідно з яким їх обов’язком була участь у воєнних діях, а держава повинна була забезпечити видачу їм грошового та іншого утримання.
Згідно з нормами звичаєвого права, в охотників існувала традиція називати свої підрозділи, використовуючи прізвище командира полку. Так, перші згадки стосовно використання охотників у військовій кампанії1669 1671 рр. стосуються трьох таких полків: Андрія Мурашка, Михайла Кияшка та Петра Ворошила[1,с.68].
У число обов’язків охотників входило виконання ними поліцейських функцій та охорона гетьманів. У радянський період панували доктринальні погляди стосовно того, що основним завданням цих козаків було придушення народних повстань та боротьба із заворушеннями. Такий підхід стосовно правового статусу та обов’язків найманців потребують свого уточнення. Дійсно, виконання охотниками цих функцій мало місце, оскільки в українсько-московських договірних статтях 1669 р. вказувалось на конкретне завдання найманців «тех своевольных унимать по своим правам, как о том их право належит». При цьому наймане військо використовувалося гетьманами у проведенні державної політики та часто ставало чинником стабільності держави і збереження територіальної цілісності Козацько-Гетьманської держави. Прикладом такого використання охотницьких полків стала їх участь у збройних протистояннях 1692, 1693, 1694 та 1696 рр. між гетьманом І. Мазепою та самозваним гетьманом Петриком (Іваненком). Іншим обов’язком в охотників було виконання ними окремих доручень гетьмана, пов’язаних з охороною і супроводом гетьманської пошти, особистих посланців гетьмана, послів іноземних держав, а також виконання ними митної служби.Відомо, що найманці приймали участь у знищенні численних розбійницьких ватаг, що грабували купецькі каравани у нижній течії Дніпра та промислові угіддя козаків.
Іншим правовим актом, який регламентував статус охотницького війська, став 13-й пункт Коломацьких статей 1687 р., яким підтверджувалась легітимність охотницького війська та вказувалось на традицію його існування в Козацько-Гетьманській державі. Згідно з цим нормативно-правовим актом, запроваджувалися збори з поспільства (посполитих селян) на утримання охотників. Вирішення цього питання за нормами козацького звичаєвого права повинно було проводитись на старшинських радах при гетьмані. При цьому гетьмани всіляко намагалися уникнути публічного обговорення питань стосовно розміру платні та встановлення повинностей і поборів з населення для їх утримання. Одним з основних джерел надходження коштів були оренди з винокурних промислів, які давали значний дохід до гетьманської казни. Зі своєї сторони, старшини часто саботували виконання гетьманських універсалів, в яких регламентувались питання збирання натуральних податків для найманців у своїх володіннях. Причиною такого явища була та обставина, що наймане військо підпорядковувалося лише гетьманам, а старшина не мала на нього ніякого впливу.
У період гетьманування І. Мазепи повстало питання щодо реформування структури охотницького війська. Як вказує К. Кочегоров, у 1706 р. проходили переговори царя Петра І та гетьмана, на яких розглядались питання практичного проведення цієї реформи [2,с.340]. Планувалося змінити козацьке військо на подобу регулярної армії з метою підвищення її боєздатності, а її реалізація повинна була розпочатися з охотницького війська.
Проведення реформи наштовхнулося на низку серйозних перешкод: а) старшинська опозиція, яка бачила в ній послаблення своїх станових привілеїв; б) незадоволення з боку рядового козацтва, які побоювалися втратити козацьке звання; в) відсутність джерела фінансування. Російська влада не мала грошей для платні, а натуральних і грошових повинностей посполитих у Гетьманщини не вистачало на їх утримання.
В результаті проведеного дослідження можна зробити наступні висновки.
По-перше, правова регламентація статусу козаків-охотників почалася з моменту прийняття Глухівських українсько-московських договірних статей 1669 р., згідно з якими встановлювалися їх права та обов’язки. По-друге, набір до охотницького війська проводився виключно за власним бажанням з отриманням ними від українських гетьманів грошової та натуральної платні. По-третє, гетьмани регламентували правовий статус охотників своїми універсалами, залучали їх до бойових дій, виконання поліцейських функцій, чільників митної служби, власної охорони та боротьби з виступами козацької старшини, супроводу гетьманської пошти, послів іноземних держав.
Література:
1. Сокирко О. Г. Лицарі другого сорту / О. Г. Сокирко // Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669 1726 рр.: Наукове видання. – К.: Темпора, 2006. – 280 с.: іл.
2. Кочегоров К. Спроби реформування військової організації городових полків у 1707 1708 рр. / К. Кочегоров // Українська держава другої половини XVII XVIII ст.: політика, суспільство, культура. – К.: Інститут історії України НАН України, 2014. – 671 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
