Питання про місце та значення норм міжнародного права в системі судочинства залишається одним із складних на практиці та дискусійним на доктріальному рівні.
Норми міжнародного договору виступають невід’ємною складовою джерельної бази господарського та господарсько-процесуального права. Дане твердження є логічним, оскільки згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Також у Конституції визначено, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до неї[1].Відповідно, господарські суди застосовують при вирішенні спорів міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Крім того, господарські суди повинні керуватися вимогами ст. 4 Господарського процесуального кодексу України щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися у вирішенні господарських спорів за участю іноземного підприємства, організації[2].
Зокрема, ч. 4 ст. 4 Господарського процесуального кодексу передбачена можливість застосування господарськими судами норм права інших держав у випадках, передбачених законом або міжнародним договором. Визначаючи право, якому підпорядковуються права та обов’язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту), господарським судам слід виходити з такого.
Вибір сторонами українського права як такого, що регулює їх відносини за угодою, означає вибір сааме національного законодавства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють відповідні відносини сторін. У разі відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права, господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як в міжнародних договорах, що відповідно до ст. 9 Конституції є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві.
Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р., укладена державами - учасницями СНД у м. Києві, у ст. 11 якої встановлено правила застосування цивільного законодавства однієї держави–учасниці СНД на території іншої держави–учасниці СНД. Згідно з цимиправилами зокрема права та обов’язки сторін за договором визначаються законодавством країни – місця укладення такого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін [3].
Якщо ж міжнародний договір не містить відповідної колізійної норми, яка має застосовуватися до спірних правовідносин, господарський суд повинен звернутися до колізійних норм внутрішнього цивільного законодавства, а сааме – до приписів Закону України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право»[4].
Відповідно до ч. 5 ст. 4 Господарського процесуального кодексу у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї.
Звичаї у сфері зовнішньоекономічних зв’язків у ряді випадків тлумачаться міжнародними організаціями. Прикладом можуть бути розроблені Міжнародною торговельною палатою Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (редакція 1994 р., видання МТП № 500), Уніфіковані правила по інкасо (редакція 1979 р., видання МТП № 322), Офіційні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати Інкотермс (редакція 2000 р., видання МТП № 560).
Згідно з Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 566/94 «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб’єкти підприємницької діяльності України» розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб’єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів та Уніфікованих правил по інкасо Міжнародної торговельної палати. Суб’єкти підприємницької діяльності України під час укладання та виконання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) мають забезпечувати додержання вимог, передбачених зазначеними уніфікованими правилами.
Отже, господарський суд у вирішенні спору у сфері міжнародної торгівлі застосовує звичаї у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини або якщо угодою сторін передбачено застосування правил цих звичаїв.
Господарський суд, застосовуючи норми міжнародного договору, визначає діюцих норм у часі та просторі відповідно до вимог розділу 2 частини III Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.
У застосуванні норм міжнародного договору господарський суд виходить з того, що тлумачення міжнародних правил здійснюється у порядку, визначеному розділом 3частини III вказаної Конвенції [5].
Підводячи підсумок, слід наголосити на тому, що питання застосування норм міжнародного договору та звичаїв в системі національного судочинства потребують подальшого дослідження та узагальнення, оскільки має суттєве значення в правозастосовній діяльності.
Література:
1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – Ст. 141.
2. Господарський процесуальний кодекс України від 06.11.1991 р. № 1798-XII// Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 6. - ст.56.
3. Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 р.(Рат. 19.12.1992 р. N 2889-XII). [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/997_076
4. Про міжнародне приватне право: Закон України від 23.06.2005 р. № 2709-IV. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2709-15
5. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23.05.1969 р. (Рат. 14.04.1986N 2077-XI). [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_118/page2
|