Реалізація заходів із забезпечення європейської інтеграції потребує ретельного наукового вивчення усіх правових аспектів, пов’язаних із функціонуванням Європейського Союзу (далі ЄС) та правовим становищем фізичних та юридичних осіб, що перебувають під його юрисдикцією. З огляду на перспективу вступу України до ЄС можливою вбачається перспектива зміни правового статусу громадян України та наділення їх додатковими правами, що випливають з інституту громадянства Європейського Союзу як унікального політико-правового феномену. Крім того, важливим в цьому контексті видається дослідження особливостей регулювання прав і свобод фізичних та юридичних осіб, а також специфіку становища громадян вказаного інтеграційного об’єднання.[1]
Питання громадянства в цілому, його змістовного наповнення та юридичної сутності зокрема були висвітленні в роботах як сучасних учених, так і правознавців початку ХХ ст., серед яких Ю. М. Тодика, Л. Оппенгейм, В. М. Гессен, С. В. Черніченко, М. В. Вітрук, Ю. Боярс, О. Журавка, Д. Златопольський, С. Косакова, В. В. Полянський та ін. Проте навіть сьогодні серед учених немає єдності в поглядах щодо оцінки даного правового феномену, а тому актуальність його дослідження не викликає сумнівів.[2]
Інститут громадянства історично склався на рівні національних держав і традиційно розглядається як юридичною наукою, так і практикою як усталений політико-правовий зв’язок фізичної особи з певною державою, який виражається в сукупності взаємних прав, обов’язків і відповідальності особи і держави.
Розвиток європейської інтеграції, одним з наслідків якої стало введення громадянства ЄС, змушує переглянути традиційні погляди на цей інститут конституційного права. Особливої актуальності й значущості він набув через те, що поняття громадянства нерозривно пов’язано з поняттям державності. Запровадження громадянства Європейського Союзу черговий раз поставило перед правниками і політиками питання про визначення правової природи Євросоюзу і кінцеву мету його утворення. Більшість науковців, досліджуючи ці питання, визнає той факт, що Євросоюз вже давно вийшов за межі міжнародної організації в її традиційному розумінні. Сьогодні він є наднаціональною (квазідержавною) організацією, яка реалізує численні суверенні права, властиві державі, однак не є власне державою, а тому зміст поняття «громадянство Європейського Союзу» не тотожний змісту поняття «національне громадянство»
З розвитком міждержавних відносин, з поширенням міграції населення підвищується вплив міжнародного права на регулювання питань громадянства.
Інститут громадянства є фундаментальним інститутом державного і міжнародного права, оскільки він розкриває особливість правового стану громадян держави порівняно з іншою частиною населення.
Досі інститут громадянства ЄС перебуває на етапі свого становлення, а тому навколо його змісту точаться жваві дискусії. Це однак не перешкоджає формулюванню певних висновків щодо оцінки його правової природи.
1. Проаналізувавши правову базу регулювання інституту громадянства ЄС (Маастрихтський договір 1992 р., Амстердамський договір 1997 р. та Лісабонський договір 2007 р., Європейську конвенцію про громадянство 1997р.), поняття «громадянство ЄС» не є тотожним поняттю «громадянство» (правовий зв’язок між особою та державою) , оскільки Європейський Союз не є і найближчим часом навряд чи стане державою.
2. Також можна зазначити, що при порівнянні європейського громадянства з національним навіть про зближення цих понять ще не можна говорити. Європейське громадянство ніби доповнює національне, є субсидіарним, але не змінює і не скасовує його. ЄС є квазідержавним, а не державним утворенням, тому складно говорити про громадянство в прямому його розумінні. Для виникнення інституту громадянства необхідна сама держава, з якою громадянин буде мати постійний правовий зв’язок, де він буде членом громадянського суспільства, єдиної політичної нації, яка ще повинна сформуватися. Можливо, у даній ситуації доцільно використовувати термін не „громадянство”, а інший – наприклад, „належність” до ЄС.
3. Громадянином Союзу є кожна особа, що має громадянство держави-члена. Міжнародне право встановлює саме європейське громадянство, питання його набуття залишаються за внутрішньодержавним правом члена ЄС. Держави при вирішенні питання про громадянство особи повинні виходити з цілей створення і діяльності ЄС, що підтверджує функціональне призначення громадянства ЄС, де немає ставлення до нього як до найважливішого особистого права. Сама ідея європейського громадянства припускає, що державами-членами Євросоюзу повинні бути визнані основні права і свободи людини.
4. Громадянство ЄС можна умовно охарактеризувати як нерозвинуту модель національного громадянства, оскільки воно передбачає переважно гарантування прав, що визначають правові відносини між громадянами ЄС та інститутами Союзу або полегшують перехід з-під юрисдикції однієї держави-члена до юрисдикції іншої. Набуття загальноєвропейського громадянства не перешкоджає особі реалізовувати в повному обсязі усі права і обов’язки як громадянину конкретної держави-члена ЄС і разом з тим гарантує їй отримання комплексу додаткових прав і свобод.
5. Оскільки громадянство ЄС має додатковий характер, то відповідно до принципу субсидіарності громадяни ЄС на території різних держав-членів будуть мати різний обсяг прав. Така розбіжність в регулюванні може бути вирішена або шляхом уніфікації національного законодавства держав-членів у сфері прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.[3]
Узагальнюючи вищевикладене, можна стверджувати, що загальноприйнята концепція громадянства передбачає стійкий правовий зв’язок фізичної особи з державою, що виражається в сукупності їхніх взаємних прав і обов’язків.
В той же час, зміст громадянства Європейського Союзу полягає в нормативному закріпленні безпосереднього зв’язку між останнім і громадянами країн-членів ЄС.
Таким чином поняття громадянства Європейського Союзу не слід ототожнювати з національними громадянствами, тому що воно має лише доповнюючий, субсидіарний характер. При цьому європейське громадянство вже не є лише теоретичним концептом, а й практичним. Воно передбачає комплексну практику нетрадиційного (наднаціонального) співіснування в умовах полікультурності.
Література:
1. Кулабухова А.В. Становлення інституту громадянства Європейського союзу// Науковий вісник Херсонського державного університету [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lj.kherson.ua/2016/pravo01/part_1/10.pdf
2. Янковський С. А. Громадянство ЄС: Інститут міжнародного права чи інститут внутрішнього права держав Європейського Союзу// Науковий вісник Національного університету ДПС України (економіка, право) 4(59). – Право, 2012. – С. 265-271.
3. Яковюк І.В. Громадянство Європейського Союзу: проблеми визначення// Державне будівництво та місцеве самоврядування Випуск 9. – Х. Право, 2005. – С. 82-88.
__________________________
Науковий керівник: Донець А.А., асистент, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
