“УЛОЖЕННАЯ КОМИССИЯ” В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНОГО РЕФОРМУВАННЯ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (ДРУГА ПОЛ. ХVІІІ СТ.)
06.12.2007 22:46
Автор: Грубінко Андрій Васильович, кандидат історичних наук, викладач кафедри теорії та історії держави і права Тернопільського національного економічного університету, Бураковський В., студент юридичного факультету ТНЕУ
[Теорія та історія держави і права. Історія політичних і правових вчень. Філософія права]
Історична постать Катерини ІІ традиційно викликає неоднозначне сприйняття в українському суспільстві, зумовлене насамперед різною оцінкою її діяльності, спрямованої на посилення російського абсолютизму шляхом остаточної ліквідації українських державницьких інституцій у формі Гетьманщини та Запорізької січі. Однак метою цієї наукової розвідки стане не національно-територіальна політика монархічного режиму Російської імперії у другій половині ХVІІІ ст., а розгляд теоретичних засад та аналіз спроб реалізації конкретних кроків імператорської влади з упорядкування державно-правового життя країни на прикладі діяльності представницького органу “Уложенной комиссии”.
При підготовці статті використано матеріали і праці провідних російських вчених-істориків та правознавців, що займаються проблемами історії держави і права Росії ХVІІІ ст. (А. Сахаров, П. Борзаковський, І.Заічкін, І.Почкарьов, П. Краснов, Т. Лабутіна, А. Орлов та ін.). Особливу увагу привертають праці зарубіжних вчених Ф. Дворніка і Дж. Хоскінга та їх сторонній погляд на особливості історичного розвитку державного ладу і соціальної організації Російської імперії у зазначений період.
Першим правителем, який намагався продовжувати роботу Петра І зі створення в Росії ефективних органів управління величезною імперією, була Катерина ІІ, яка зійшла на престол у повній відповідності з модою свого часу – у результаті двірцевого перевороту, спрямованого проти її чоловіка Петра III. Катерина усвідомлювала уразливість державного устрою Росії. Будучи високоосвіченою, вона дійшла висновку, що для блага держави необхідно прийняти розумні закони і заснувати хороші інститути. Правда за уявленням Катерини ІІ ці закони дещо відрізнялися від тих, про які вона читала в книгах провідних західноєвропейських просвітників [4, 313].
ХVІІІ ст. – період панування просвітницької ідеології. Французькі мислителі М.Ф. Вольтер, Ш.Л. Монтеск’є, Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо, Ч.Беккарія сформували основні положення просвітницької концепції суспільного розвитку. Одним із шляхів досягнення свободи, рівності і братерства філософи вбачали у діяльності освічених монархів – “мудреців на троні”, які, користуючись своєю владою, мають допомогти справі просвітництва в суспільстві і встановлення справедливості [7, 173].
Уявлення про державу як про головний інструмент досягнення суспільного блага панувало в умах людей того часу. Теорія поділу законодавчої, виконавчої і судової влади могла, на думку просвітників, забезпечити ідеальний суспільний устрій. Саме такий ідеал сповідував Ш.Л.Монтеск’є, чиї праці були настільними книгами Катерини ІІ.
Втім існувала одна ключова особливість – теоретики Просвітництва, праці яких вивчала Катерина ІІ, жили в країнах з давно сформованими суспільно-політичними інститутами, а їх законні права потребували підтвердження ліберальною теорією в умовах наростаючої загрози зі сторони абсолютної монархії. В Росії ж закони і проміжні інститути суспільного представництва на середину ХVІІІ ст. були ще надто слабкі, могли виконувати хіба що роль пасивних виконавців урядової волі, не говорячи про можливість спротиву. Отже, зміцнення законів і державних інститутів означало насамперед посилення монархії. Саме таку мету поставила перед собою Катерина ІІ.
Досягнення цієї мети для імператриці мало вагоме персональне значення, адже Катерина ІІ, як зазначалося, займала трон без достатніх законних підстав і гостро потребувала прихильників серед широких суспільних верств [1, 135]. Найкращим способом залучення прихильників було формування представницьких інститутів, які змогли б протидіяти планам все ще сильних і впливових придворних клік, а також створення законів, які були б прийняті суспільством.
Одним із перших вагомих кроків на цьому шляху стало скликання у 1767р. в Москві “Уложенной комиссии” для формування нового зводу законів Російської імперії. Зазначимо, що ще у 1754 р. головний радник імператриці Єлизавети П. Шувалов скликав “Уложенную комиссию” з метою впорядкування законодавчого спадку ПетраІ та його узгодження із Соборним уложенням 1649 р. Ця комісія мала намір вивчити стан законів і дати рекомендації в чотирьох напрямах: 1) права підданих відповідно до їх становища; 2) судові структури і процес; 3) майнове і договірне право; 4) штрафи і покарання [8, 112]. Комісія завершила роботу з трьох останніх питань і представила рекомендації Єлизаветі, які з незрозумілих причин не були реалізовані. Саму комісію незабаром розпустили.
Невідомо, чи вивчала Катерина ІІ матеріали комісії Шувалова, проте коли в 1767 р. вона розпочала власну роботу з кодифікування, сформульовані принципи виявилися дуже близькими до висновків попередників. Було скликано комісію з тією ж назвою, а сама імператриця склала “Наказ”, тобто перелік принципів, що відображали її погляд на політичну і правову структуру, бажану для Росії. Цитуючи християнський принцип доброти до ближніх, оголошувалося, що “желание каждого достойного члена общества – видеть свою страну поднявшейся до высшей ступени процветания, славы, счастья и мира... чтобы каждый из сограждан был защищен законом, который, не нанося вреда, защищал бы его от любого покушения на его благосостояние” [1, 112].
В роботі комісії брали участь 572 депутати, які обиралися на місцях від різних станів: дворян (бл. 45% депутатів), міщан, державних службовців, державних селян, козаків, однодворців і неросійських народів [7, 175]. Відзначимо відсутність серед них кріпосних селян і духовенства. Можна, звичайно, доводити, що кріпосних селян (більше половини населення країни) представляли їх господарі-дворяни, але відсутність духовенства могла означати лише те, що Катерина ІІ не вважала його членом світського суспільства.
Мета Катерини ІІ полягала в тому, щоб скласти кодекс законів відповідно до положень “Наказу”, який був фактично теоретичним обгрунтуванням політики “освіченого абсолютизму” та майже на три чверті складався із цитат праць просвітників. Верховна влада, йшлося в документі, має бути лише самодержавною. Це пояснювалося твердженням, що “лучше повиноваться законам под одним господином, нежели угождать многим” [7, 113]. Депутати ж за пропозицією самої імператриці представили в комісію близько 1600 проектів наказів, прохань і скарг, поданих виборцями. Тому, коли в липні 1767 р. “Уложенная комиссия” зібралася вперше, стала зрозумілою неможливість прийти до кокретних загальних думок.
Основною проблемою роботи комісії стало те, що кожен стан концентрувався на власних інтересах, не сприймаючи ширшого творчого погляду на державне управління, висловленого государинею. Дворяни хотіли обмежити доступ у свій стан, укріпити право власності, монополію на вищі посади. Купці просили монополію на торгівлю в містах і права на володіння кріпосними. Селяни просили полегшити податковий тягар та безземелля [4, 317]. Лише незначна кількість депутатів проявили розуміння мети, визначеної перед ними імператрицею. Однак і вони в більшості своїй вважали, що структура держави повинна залишитися незмінною – всі зусилля були направлені на те, щоб одержати бажане в рамках існуючої системи, а не на вироблення рекомендацій з докорінного оновлення правової бази.
Значну частину відведеного часу комісія працювала в 19 підкомітетах, які виконали корисну роботу, узагальнивши існуючі закони і склавши проекти нових. Однак наприкінці 1768 р. почалася російсько-турецька війна і сесії перестали скликатися, адже багато депутатів перебували на службі в армії. Проте деякі підкомітети продовжували роботу ще рік і навіть два, а окремі завершили її, створивши готові проекти в окремих галузях законодавства. Головна мета – формування нового уложення – не була досягнена. Хоча “Уложенная комиссия” припинила існування, розроблені проекти не були забуті. Згодом матеріали увійшли до “Опису Російської імперії”, опублікованого у 1783р. Протягом подальших п’ятдесяти років (до законодавчої роботи М. Сперанського) цей документ замінював Російській імперії кодекс законів.
За оцінками істориків дійсна причина припинення роботи комісії полягала у тому, що її ініціатор Катерина ІІ була розчарована [8, 114]. Члени комісії проявили відсутність розуміння потреб суспільства в цілому і виявилися не готові накласти на себе обмеження заради загального блага. Імператриця вирішила, що перш ніж затверджувати загальні інтереси, потрібно укріпити роз’єднане суспільство, заснувавши інститути, що дають громадянам можливість працювати спільно, хоча б в межах станів і соціальних груп. По суті Катерина ІІ спробувала створити громадські інститути, які раніше знаходилися в зародковому стані або взагалі були відсутні. Думаючи про це вона немало потрудилася, прагнучи об’єднати розрізнене суспільство і закласти основи того, що називала “громадянським суспільством”.
Подібно до Петра І Катерина ІІ вважала, що монарх повинен створювати закони, але на відміну від нього, під впливом насамперед ідей європейських просвітників, стверджувала, що монарх зобов’язаний сам підкорятися існуючим законам, наглядаючи за загальним процесом управління, але не втручаючись в нього, роблячи це лише у разі крайньої необхідності [5, 287]. На формування таких поглядів імператриці значною мірою вплинула книга Блекстоуна “Коментар до законів”, який бачив гарантію законності не стільки в представницьких інститутах, скільки в розумних законах, підкріплених сильною і стабільною владою. Катерина чимало зробила для розвитку юридичної науки в Росії, піклуючись, щоб закон і адміністративна практика стали регулярним і стабільним, постійним чинником, на який громадяни могли б зважати у повсякденній діяльності.
З цією ж метою Катерина підсилила роль Сенату як органу, що наглядає за управлінням і законністю, хоча не пішла при цьому на те, щоб перетворити Сенат у “сховище закону” за зразком французького Парламенту. Ще важливіше значення мало зміцнення місцевого управління. Вищі адміністративні посади посідали дворяни, що, на думку Катерини ІІ, гарантувало непідкупність і компетентність. З метою зміцнення станової гордості і корпоративної єдності дворянам дарувано “Жалувану грамоту”, що звільнила їх від тілесних покарань і надала право створювати місцеві збори на губернському і повітовому рівнях.
У той же час імператриця побоялася здійснювати будь-які рішучі кроки щодо покращення становища селян, призупинивши розроблений її канцелярією проект закону про надання сільським общинам (т. зв. державні селяни) корпоративного статусу, забезпечення прав власності і можливість захисту в суді [3, 315]. Імовірно імператрицю зупинила думка, що подібна міра може викликати небезпечні надії у кріпосних селян. Потенційно це дуже важливо, адже Катерина ІІ могла б стати першим російським монархом, що визнав за селянами повне право власності. В цілому “Жалувані грамоти” відображають її версію суспільства, керованого законом, за межами якого опинилися державні (не кажучи про кріпосних) селяни, що фактично затьмарює негативним резонансом усі спроби реформування держави. Погоджуємося з думкою Ф.Дворніка, що незважаючи на спробу створення дорадчого органу, обраного з усіх верств населення, “її законотворчість майже нічого не зробила для полегшення життя кріпаків, мало що – для городян, але майже все – для дворянства, яке дістало підтвердження свого становища привілейованого класу” [2, 480].
Отже, можемо зробити висновок, що з роботи такого масштабного і досить представницького органу, яким стала “Уложенная комиссия”, правлячі кола Росії, насамперед імператриця, змогли сформулювати достатньо повне уявлення про становище різних груп населення країни. “Наказ” Катерини ІІ і матеріали комісії багато в чому визначили подальшу законодавчу практику в Російській імперії. Саме сприйняття діяльності цього тимчасового законотворчого органу в літературі є неоднозначним. Напевно не можна з одного боку називати “Уложенную комиссию” “фарсом, розіграним КатериноюІІ”, так само, як і “початком російського парламентаризму” [7, 177]. Як уже зазначалося, у своїй політиці Катерина ІІ намагалася реалізувати теоретичні засади Просвітництва, зокрема елементи ідеї поділу влади, свободи і справедливості. Одночасно вона не могла піти проти дворянства та кріпосного права – фундаментальної основи всієї побудови та сутності організації тодішньої держави в Росії. В цьому виявилася головна суперечність її політики. Однак сам факт скликання депутатів, постановка нових для Росії питань, ініційованих правителем країни, засвідчує зміни у самому суспільстві Росії. Зазначений представницький орган був продуктом свого часу та виконував серед іншого суто утилітарне завдання центральної влади – розширити соціальну базу її легітимації та зменшити рівень соціальної напруги в державі.
В конкретних умовах Росії другої половини ХVІІІ ст. імператорським двором було здійснено спробу модернізації країни, що вилилася у намагання побудувати законну самодержавну монархію, обновити її з урахуванням нових історичних реалій, а не вводити конституційний демократичний лад, як цього прагнули просвітники. Розуміння монархами рівності і свободи як основи суспільного устрою і правопорядку спонукало до перегляду правових норм, уточнення, систематизації та доповнення наявних продуктів законотворення у різних сферах. Однак ці процеси на той час не йшли далі від закріплення прав і привілеїв кожного стану (насамперед дворянства) в рамках самодержавної монархії, спираючись на тодішній рівень знань про природу і суспільство та самий ступінь розвитку останнього в Росії.
Література:
1. Борзаковский П. Императрица Екатерина Вторая Великая. – М., 1991. – 378 с.
2. Дворнік Ф. Слов’яни в Європейській історії та цивілізації / Пер. з англ. – Дух і Літера, 2000. – 528 с.
3. Заичкин И.А., Почкаев И.Н. Русская история от Екатерины Великой до Александра II. – М., 1994. – 480 с.
4. История человечества. Том VІІІ. Россия / Под ред. А.Н. Сахарова. – М.: “ИД Магистр-Пресс”, 2003.
5. Краснов П. Екатерина Великая. – М.: Раритет, 1996. – 380 с.
6. Лабутина Т. Была ли Екатерина ІІ англофилом? (К вопросу о “вестернизации” политической элиты России) // Вопросы истории. – 2003. – № 9. – С. 38-54.
7. Орлов А.С., Георгиев В.А., Георгиева Н.Г., Сивохина Т.А. История России с древнейших времен до наших дней. Учебник. – М.: “Проспект”, 1999. – 544 с.
8. Хоскинг Дж. Россия: народ и империя (1552–1917) / Пер. с англ. С.Н.Самуйлова. – Смоленск: “Русич”, 2000. – 512 с.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
