Актуальність дослідження прав людини в умовах глобалізації пояснюється і надзвичайною важливістю даного питання як для окремого індивіда, так і для держави та світу в цілому, і численністю наукових конференцій, які присвячені пов’язаним з цим питанням, і значною кількістю наукових робіт, в яких розглядаються певні аспекти вказаного явища.
Розвиток суспільства є безперервним процесом. Кожний етап розвитку людських відносин супроводжувався змінами в економічному, соціальному та культурно-правовому існуванні та безпосередньо торкався сутності особистості. Процес розвитку та трансформації сутнісного наповнення прав людини не зупинився й сьогодні.
Здавалося б, права людини декларуються всіма державами та існує широка система захисту прав людини на міжнародному рівні. Однак процес швидких глобалізаційних змін детермінує зміни й цього інституту. Під впливом глобалізації змінюється вся система соціальних відносин, правова сфера та більшість правових явищ. Права людини безпосередньо пов’язані з соціальним буттям, тому глобалізаційні виклики також впливають на вказаний інститут. Вже можна стверджувати про встановлення нових прав людини та розширення їх змісту. Якщо розглядати їх за допомогою математичної методології, то йдеться про так зване “четверте покоління” прав людини. Проте у межах загальнотеоретичної юриспруденції відсутній комплексний аналіз змін прав людини у зв’язку з глобалізаційними та трансформаційними процесами сучасної реальності.
Ключовим моментом глобалізації у сфері прав людини є універсалізація вказаної сфери. Універсальний характер прав людини сьогодні, в принципі, не оспорюється. Проте не можна сказати, що у науці сформовано однозначне розуміння універсальності прав людини. Так, М.М. Марченко визначає універсалізацію (у відношенні до прав людини) як все загальний, всеохоплюючий характер прав людини, різносторонність та адекватне застосування до будь-якої людини, соціуму, незалежно від їх особливостей. Універсалізація, на його думку, також означає адекватне сприйняття прав людини і однакове їх застосування як на глобальному, так і на кожному з регіональних рівнів.
А.М. Цукатова універсалізацію прав людини ототожнює із загальним сприйняттям єдиних стандартів прав людини, проголошених, зокрема у Загальній декларації прав людини.
Р.Ф. Хабіров зазначає, що універсальність прав людини основана на цінностях християнської (західної) цивілізації та ґрунтується на прийнятності та загально визначеності стандартів для кожної держави .Тобто, перед нами постає питання – у чому першочергово проявляється універсалізація прав людини: у декларуванні (визнані, сприйнятті) єдиних стандартів у галузі прав людини, у однаковому застосуванні прав людини чи у створені єдиних механізмів їх забезпечення та захисту?
На мою думку, повною мірою говорити про існування універсалізації можна лише за умов поєднання усіх трьох зазначених елементів. Тобто, універсалізація прав людини – це процес нормативного закріплення на національному рівні встановлених на міжнародному та загальносвітовому рівнях єдиних стандартів прав людини, а також запровадження універсальних механізмів їх реалізації, забезпечення та захисту.
Якщо розглядати процес розвитку ідеї про права людини у історичному аспекті, то не можна не зауважити, що еволюція прав людини тісно взаємопов’язана із розвитком глобалізаційних процесів. Не буду вдаватись у ґрунтовний аналіз історичного характеру прав людини, адже дане питання є досить складним, об’ємним та може слугувати об’єктом окремого дослідження. Я візьму за основу найбільш розповсюджений підхід до історії становлення прав людини. Так, ми повинні розуміти, що ідеї прав людини зароджуються у найдавніші часи. Не зважаючи на те, що у часи рабовласництва існувало розмежування «вільних» та «невільних» людей («громадяни» та «негромадяни» у Римській імперії), ідеї, що виникали у ті часи, стали основою, «фундаментом» для побудови майбутньої концепції прав людини. У цілому, найбільш розповсюдженою, такою, що виникла у результаті систематизації прав людини на різних етапах історичного розвитку, є теорія трьох поколінь прав людини. Виділення трьох поколінь прав значною мірою є умовним, але воно наочно показує послідовну еволюцію в розвитку даного інституту, історичний зв’язок часів, загальний прогрес у цій галузі.
Перше покоління прав людини – невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права, проголошені свого часу першими буржуазними революціями. До першого покоління прав відносять права на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Прийнято вважати, що додані права встановлюють певні обмеження для держави – проводять межу для державного втручання у життя людини.
Друге покоління прав людини характеризується поглибленням особистих і розвитком соціально-економічних і культурних прав (наприклад, право на працю, відпочинок, медичну допомогу та ін.). Це покоління сформувалося під впливом соціалістичних ідей, в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Такі вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб; вони доповнили собою колишні права, отримали відображення у відповідних документах ООН.
Третє покоління прав людини називають солідарними (колективними), тобто правами всього людства – правами людини і правами народів. До таких прав відносять: право на мир, безпеку, незалежність, так і на міжнародному та загальносвітовому рівні. О.С. Смірнова розглядає глобалізацію як довготривалий, такий, що існує протягом багатьох століть, процес засвоєння людством позитивних ідей справедливості, добра, загального блага у різних сферах суспільних відносин, які в подальшому отримали нормативне закріплення, як в національному законодавстві держав, так і в міжнародному праві. Таким чином, глобалізація фактично ототожнюється з процесом становлення та розвитку інституту прав людини.
Отже в умовах глобалізації правові гарантії прав людини, так само як і права людини в цілому, підпадають під дію регіоналізації та універсалізації. І ми повинні розуміти, що в умовах глобалізації можливості людини у сфері реалізації та захисту своїх прав розширюються. Яким чином людина може відстояти свої права у випадку, якщо вичерпано усі правові засоби захисту своїх прав за законодавством держави, громадянином якої вона є? Звернутись до наддержавного органу (до Європейського суду з прав людини, Комісії з прав людини). Проте, слід зауважити, що первинною і основною ланкою гарантування прав людини залишається національна держава. Перед нею стоїть складне завдання зберегти та посилити свій авторитет як на міжнародному рівні, так і серед власних громадян і, таким чином, самостійно визначати пріоритетні напрямки регулювання для забезпечення набуття та використання людиною прав та свобод. Разом із тим, не слід забувати, що у сучасному світі, на жаль, існує значна кількість загроз та перешкод для реалізації та захисту прав людини, які потребують окремого дослідження та пошуку шляхів їх подолання.
Література:
1) Рабінович П.М. Міжнародні стандарти прав людини: властивості, загальне поняття, класифікація// Вісн. Акад правових наук.–2016.–№1(84).–С. 19-29.
2) Хаустова М.Г. Імплементація міжнародних стандартів у правову систему України // Юридичний науковий електронний журнал.–2016.–№6.– www.Lsej.org.ua
3) Яковюк І. В. Правові основи європейської інтеграції та її вплив на державно-правовий розвиток України : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.01; 12.00.11 / І. В. Яковюк. – Х., 2014. – 474 с.
|