Основне завдання сучасного українського правосуддя полягає в застосування правового закону при вирішення судового спору. В основі правового закону закладена ідея права, що має регулювати поведінку в такий спосіб, який потрібен для того, аби вигоди (цінності, переваги) та обтяження (витрати, зобов'язання) були розділені справедливо [1, с. 20]. Тобто право покликане справедливо вирішувати конфлікти в суспільстві. Відповідно, суди як орган правозастосування повинен забезпечувати в своїх рішеннях втілення ідеї справедливості.
Результатом здійснення правозастосування є видання конкретного нормативного акту, який містить правове регулювання. Особливо важливо сьогодні акцентувати на питанні врегулювання правовідносин щодо яких є спір в судовому порядку. Для правової системи України якість правосуддя залишається проблемою загальнонаціонального масштабу та критерієм спроможності одержати рівноправне членство у співтоваристві європейських держав.
Пошук справедливості в процесі правосуддя неможливий без усвідомлення значення принципів права, які допомагають перенести ідею справедливості на конкретний рівень правовідносин. Як слушно зауважує професор С. Погребняк, суд конкретизує вимоги справедливості, закріплені в правовій нормі, щодо окремих правовідносин або корегує ті правовідносини, учасники яких відхиляються від нормативно встановлених стандартів справедливості [2, c. 63].
Справедливість як важлива ознака демократичності суспільства – ключовий елемент в забезпечені функціонування правової системи. Вона потребує втілення як в законодавчих актах, так і в актах органів правозастосування. Законодавство намагається створювати правові норми для справедливого вирішення суспільних проблем, проте це не виключає можливості прийняття нелогічних, необдуманий та несправедливих законодавчих норм. В такому випадку судам належить роль пошуку справедливості при вирішення спору.
Втілення справедливості в діяльності судових інстанцій України є однозначно складним, що зумовлено специфікою самої правової системи держави. Надмірна увага до дотримання будь-яких законодавчих норм при винесенні судового рішення, акцентує увагу більше на важливості слідувати положенню закону, ніж встановленню справедливості.
Правова система України глибоко вкоренила в собі позитивістські ідеї, що безумовно виражаються на судовій гілці влади. Суддя чітко інтерпретує, переносячи положення норм закону до конкретної ситуації, шляхом суддівського тлумачення, не залежно від того чи вона здатна справедливо врегулювати проблему чи ні. Відсутність консенсусу як запоруки міри справедливості перетворює суддівські рішення в механічне законозастосування. Відомий дослідник права Р. Циппеліус вважав, що лише рішення, щодо правильності яких існує консенсус можуть розраховувати на беззаперечне сприйняття суспільством [1, с. 32]. Для порівняння в англосаксонській судовій системі судді часто шукають консенсус заради справедливості і прийняття їх рішень суспільством. Про них кажуть, що вони шукають опору, обгрунтування своїх рішень у "common sense", здоровому глузді, а відтак – у консенсусі суспільства щодо цінностей [1, с. 32].
Завдання правосуддя полягає у встановленні справедливості по кожній справі, при цьому закон повинен відкладати вбік, що при його застосування не буде досягнуто справедливості. Суддя не повинен вирішувати судові спори під кальку, пристосовуючи механічно закон до конкретної ситуації. "Натомість він повинен без вагань визнати закон недійсним щодо встановленого факту в разі порушення застосованою ним нормою засад правди, справедливості та істини", - слушно зазначив український правник А. Бернюков [3, c. 190].
В процесу правозастосування, здійснюючи правосуддя головна роль належить судді. Важливого значення набуває не лише професійні його якості, а й його ставлення до справедливості, як суспільного блага. З цього приводу досить обґрунтовано висловився Е. Мурадьян вказавши, що "…справедливість – якість людини, наявність якої – необхідна компонента людини – судді. Якщо суддя в усьому справляється зі службовими обов’язками, але має один-єдиний недолік (Бог не наділив його почуття справедливості), жодні службові успіхи не перетворять його на Справжнього суддю. Справедливість – якість стрижнева" [3, с. 198].
Ідея справедливості в правозастосовчій діяльності неможлива без розуміння ролі принципів права. Саме тому суддя, який при здійсненні правосуддя ігнорує принципи права, піддається звинуваченню у «сліпоті до соціальних цінностей, «автоматизмі» або недостатній обґрунтованості рішень» [4, с. 206], оскільки суддя повинен сприяти приведенню правопорядку у відповідність справедливості, а його рішення повинні буті перш за все справедливими, а вже потім законними.
Принципи права дають судді можливість втілювати ідею справедливості в правозастосовному акті, оцінивши норму закону з позиції її відповідності праву. Проте норма, яка пропонується законодавцем, як єдиний можливий варіант розв’язання проблеми, що змістовно не містить ідей права, суддею неповинна застосовуватися взагалі. Натомість важливо імплементувати ті засадничі правові ідеї, які безпосередньо витікають з суспільного життя і містяться в правових принципах.
Варто констатувати, що в реаліях сьогодення, українські суди не часто вдаються до використання принципів права в своїй роботі. Принципи права розглядаються судовою гілкою влади швидше як абстрактне явище, яким важко оперувати і застосовувати на практиці. Тому можна погодитися з тією думкою, що суди країн колишнього СРСР не привчені застосовувати принципи права, і навіть вірно вирішуючи спори, вони майже ніколи не роблять посилань на той чи інший принцип [5, c. 5].
Аналізуючи стан судової системи з позиції низького рівня використання принципів права в судами загальної юрисдикції, можна виділити наступні причини:
1. Суто формальне застосування судами принципів права. В текстах рішень проводиться посилання на норми-принципи, що закріплені в Конституції України та кодексах. До найбільш поширених норм-принципів, які зустрічаються в судових рішення використовують ч. 1 ст. 8 Конституції України "в Україні визнається і діє принцип верховенства права"; ч. 1 ст. 129 Конституції України "судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону" [6]; ч.2 ст. 19 Конституції України "органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України"; ч.1. ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства "суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України" [7] та ін.
Використання вищезазначених норм-принципів при винесення судових рішень вирішального значення не становить. Панує думка, що в судовій системі прийнято використовувати такі норми, особливо прийнято без будь-яких застережень посилатися на частину другу ст. 19 Конституції України [8, с.51].
Декларативність принципів права в судових рішення хоч і виражає тенденцію пошуку ідеї справедливості у справі, проте таки містить в собі більше негативного впливу на систему судочинства загалом. Використання у судових актах посилань на загальні принципи права повинно надавати більшої вірогідності максимально правильного вирішення спору. Важливим моментом у цьому не лише текстуальне посилання на правові принципи, а й належне їх суддівське тлумачення.
В судовій практиці України можна знайти значну кількість актів судів загальної юрисдикції, де принципи права використовуються лише як норми-принципи і здебільшого виражають шаблонний характер судових рішень. Для прикладу, одне із найпоширеніших норм-принципів, які вживаються в текстах судових рішень – "відповідно до п. 6 ч. 1 статті 3 Цивільного кодексу України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність" (рішення господарського суду м. Києва від 11.09.15 у справі № 910/18225/15; рішення господарського суду Львівської області від 07.09.2015 у справі № 914/2373/15 та ін.). В таких випадках застосування норм-принципів змістовно не наповнюють судове рішення якісними характеристиками. Це слідування принципу законності, і не завжди ідеям права.
Водночас, все більше можна віднайти судових актів, де міститься власна суддівська думка і певне тлумачення принципів права. Цікавою на наш погляд, є бачення справедливості крізь призму правосвідомості української Феміди. Відтак, зазначено, "…справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню" (рішення господарського суду Житомирської області від 22.02.2011 у справі № 4/1597).
Цікавим є своєрідне суддівське тлумачення принципу верховенства права, що трактується як "… панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України" (рішення господарського суду Житомирської області від 22.02.2011 у справі № 4/1597).
2. Суди загальної юрисдикції переважно самостійно не розкривають принципи права, орієнтуючись на судову практику, Конституційного Суду України, Європейського Суду з прав людини. Відтак, в рішення апеляційного суду Чернівецького області від 03.09.2015 у справі № 1040/2015 щодо визнання незаконним та скасування рішення сільської ради про видачу Державного акту на право власності на земельну ділянку, судом застосовано принцип пропорційності, що втіленій в ст. 1 Першого протоколу Конвенції, рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24 червня 2003 року. "…згідно висновків ЄСПЛ в зазначеній справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".
Очевидно, що принципи права в судовій системі України застосовуються поверхнево. Нерозуміння правової природи принципів права створює перешкоди для їх вільно тлумачення та інтерпретації з боку судової системи. Формування досвіду використання правових принципів з урахування європейської судової практики сприятиме глибокому утвердженню правових ідей в суспільне життя.
Список використаної літератури:
1. Циппеліус Р. Юридична методологія. Переклад, адаптація, приклади з права України і список термінів. – Роман Корнута. – К.: Видавництво "Реферат", 2004. – 176 с.
2. Погребняк С.П. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): монографія / С.П. Погребняк. – Х.: Право, 2008. – 240 с.
3. Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: колективна монографія /А. М. Бернюков, В. С. Бігун, Ю. П. Лобода, Б. В. Малишев, С. П. Погребняк,С. П. Рабінович, В. С. Смородинський, О. В. Стовба / (Відп. ред. В. С. Бігун). — К., 2009. — 316 с. (Бібліотека Міжнародного часопису «Проблеми філософії права»).
4. Харт Г.Л.А. Понятие права. / Г.Л.А. Харт; пер. с англ.; под общ. ред.
Е.В. Афонасина и С.В. Моисеева. – СПб.: Изд-во С.-Петерб.ун-та, 2007. – 302 с.
5. Дедов Д. И. Юридический метод / Д. И. Дедов. – М. : Волтерс Клувер, 2008. – 160 с.
6. Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141.
7. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2005, № 35-36, № 37, ст.446. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2747-15
8. Методологія тлумачення нормативно-правових актів України / Відп. ред. В.Г.Ротань. – К.:Юрид. книга; Севастополь; Ін-т юрид. дослід., 2008–848 с. – С. 324.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
