Питання мораторію без перебільшення є дуже актуальним та найпроблемнішим питанням сьогодення, яке супроводжує земельну реформу в Україні, щодо якого існують великі суперечки в науковому середовищі.
Мораторій – це відтермінування реалізації права на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення і зміни їх цільового призначення, а також внесення їх до статутних капіталів підприємств.
Ухвалений 18 січня 2001 року Закон України «Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)» № 2242-III встановив, що до врегулювання порядку реалізації прав громадян і юридичних осіб на земельну частку (пай) Земельним кодексом України власники земельних часток (паїв) тимчасово не можуть укладати угоди щодо купівлі-продажу, дарування земельної частки (паю) або іншим способом відчужувати ці частки (паї), – окрім передачі їх у спадщину та при викупі земельних ділянок для державних і громадських потреб. Але ухвалений 25 жовтня того ж 2001 року Земельний кодекс (№ 2768-III) не лише визначив термін такої заборони відчуження до 1 січня 2005 року, але й поширив її як на земельні частки (паї), так і на земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва незалежно від форми власності. Це й стало називатися «мораторієм на купівлю та продаж земель сільськогосподарського призначення».
Але існує певне протиріччя між Законами України, оскільки вищезазначений закон в деякій мірі не співвідноситься за правовим контекстом з Конституцією України, оскільки у відповідності з положеннями ст. 14 Конституції України земля визнається основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Тим не менше, в цій же ст. 14 Конституції України зазначається, що право власності на землю набувається та реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно у відповідності з законом. Гарантується право розпоряджатися землею, в тому числі й сільськогосподарського призначення, і положеннями Земельного кодексу України. При цьому ст. 22 Конституції України забороняє обмежувати зміст та обсяг існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін в існуючі. Однак саме таке звуження прав і відбулося при введенні мораторію на обіг земель сільськогосподарського призначення, внаслідок чого власники сільськогосподарських угідь без особливих причин, на відміну від власників земель інших категорій, не можуть повноцінно розпоряджатися своєю власністю. При цьому, земельний мораторій суперечить як положенням ст.ст. 14, 22, 41 Конституції України, так і п. 1 ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки за відсутності правомірного суспільного інтересу і справедливої компенсації позбавляє власників сільськогосподарських угідь можливості отримувати економічний ефект від їх власності. Тому постає питання про законність існуючого мораторію. Наукові дослідники Денис Нізалов, Катерина Івінська, Сергій Кубах, Олег Нів’євський в своєму проекті «Підтримка реформ у сільському господарстві та земельних відносинах в Україні» визначили, що В Україні понад 96% сільськогосподарських земель підпадають під дію мораторію; ситуація безпосередньо стосується щонайменше 16% громадян. Найбільша кількість підмораторних земель перебуває у власності пайовиків – близько 68%. Цими землями люди не можуть розпоряджатися на свій розсуд, а хіба це не протирічіть всім канонам права та є цілком справедливим?
З іншого боку, якщо дивитись на міжнародний досвід, то Україна не є єдиною країною, в якій запроваджено мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення. У таких країнах, як Франція, Данія, США купівля-продаж сільськогосподарських земель для несільськогосподарських цілей або забороняється або обмежується. У Норвегії лише 3% земель придатні для сільськогосподарського виробництва, тому відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення здійснюється також у дозвільному порядку, дозволи видаються міністерством сільського господарства та іншими органами державного управління. Дозвіл на купівлю видається лише особам, що мають необхідну професійну підготовку і згодні проживати у відповідній місцевості та вести своїми силами господарство. А ось основним правилом земельного ринку Швейцарії є те, що земля повинна належати виключно тому, хто її обробляє. У сусідній Польщі ринок земель регулюється переважно економічними засобами. Держава через спеціально створене Агентство сільськогосподарської власності державної казни здійснює викуп у селянських господарств земель та нерухомості і продає їх перспективним господарствам, переселенцям - малоземельним, молодим селянам тощо. Пріоритет надається покупцям, що мають необхідну кваліфікацію. Розрахунки здійснюються з розстроченням на 20 - 30 років. В Угорщині пріоритетне право на придбання земельних ділянок сільськогосподарського призначення надається особам, що пов'язані із сільськогосподарською діяльністю та мають необхідну кваліфікацію.
Таким чином, на мою думку, потрібно зробити винахід і впровадити більш гуманні і законні механізми для ефективного економічного розвитку нашої держави з метою створення цивілізованого ринку земель з можливістю купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення, взяти до уваги досвід країни-сусідки Польщі, та все ж таки намагатися виправити колізії між законами, що не дають нам конкретної відповіді з даної ситуації, оскільки суперечать один одному.
_____________________
Науковий керівник: Ткаченко Олена Миколаївна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри екологічного права, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
