Основою управління будь-якою системою є правильна організація її структури. З часу незалежності української держави триває процес реформування адміністративно-державного управління системи її органів. На протязі всього цього періоду відбувається пошук оптимальної системи органів державного управління. У сьогоднішніх умовах реформування системи органів державного управління має будуватись на наукових основах, враховуючи цілий ряд суб’єктивних та об’єктивних факторів. У першу чергу це пов’язано зі становленням української державності. Невипадково увесь цей час відбувається постійний процес пошуку оптимальної системи державного управління
[1, с. 225].
Як наголошує О. П. Світличний, останнім часом стан функціонування виконавчої влади характеризувався тим, що рівень її організуючого впливу на суспільні процеси не задовольняє потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, енергійного формування соціально-економічного порядку та демократичної, соціальної і правової держави. За роки незалежності так і не вдалося досягти такого рівня організації виконавчої влади, коли б її суб’єкти створили функціонально-достатню та структурно-несуперечливу систему [2,с.7].
Погоджуємося із наведеною думкою, підкреслимо, що у багатьох випадках реформування системи органів виконавчої влади, а за роки незалежності в Україні таке реформування відбувається майже при каденції кожного із глав держави, не йде в цілому на користь суспільству. Часті зміни в системі органів виконавчої влади без виваженої державної політики, що призводить до ліквідації, реорганізації, створенню нових органів та частих змін в керівництві, незважаючи на професіоналізм окремих посадових осіб, призводить до дублювання окремих функцій, відсутності організуючого впливу відповідного органу на певну сферу суспільних відносин, у тому числі й на сферу використання та охорону природних ресурсів, негативно впливає на весь стан державного управління в державі.
На неефективні системи державного управління, деградація державної служби, здійснення державними органами діяльності в корпоративних та особистих інтересах, що призводить до порушення прав, свобод і законних інтересів громадян та суб’єктів господарської діяльності, звертається увага і в Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України № 287/2015 від 26 травня 2015 року [3].
Це в повній мірі стосується й діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади у галузі охорони та відтворення лісів, охорони надр, земельних ресурсів, а також проблемних питань пов’язаних із порушенням операцій поводження із відходами, санітарно-гігієнічних вимог до якості повітря в населених пунктах, розміщення, будівництва, експлуатації нових і реконструкції існуючих промислових підприємств та інших об’єктів, посилення ефективності державного управління в природоохоронній галузі тощо, де також необхідно здійснити реформування системи державного управління із забезпеченням розмежування природоохоронних і господарських функцій.
Незважаючи на суттєві недоліки державного управління у сфері використання та охорони природних ресурсів, в цілому діяльність органів виконавчої влади забезпечує значна кількість нормативно-правових актів, виконуючі які, посадові особи уповноважених органів виконавчої влади при належному ставленні до своїх функціональних обов’язків спроможні виконати поставлені перед ними державні завдання. Метою державного управління у досліджуваній сфері є реалізація природоохоронного законодавства, створення передумов для використання природних ресурсів громадянами та суб’єктами господарювання, проведення ефективних заходів з метою збереження природних ресурсів, здійснення контролю за додержанням вимог використання та охорони природних ресурсів, запобігання правопорушенням.
Органами державного управління, які здійснюють зазначені функції є численні державні суб’єкти, які різняться характером своєї діяльності, відповідними повноваження і на яких нормативно-правовими актами покладені функції державного управління у досліджуваній сфері.
Аналіз законодавчого та нормативно-правового управлінської діяльності свідчать, що до системи органів виконавчої влади, уповноважених здійснювати функції державного управління у сфері використання та охорони природних ресурсів, слід віднести Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади та їх структурні підрозділи, місцеві державні адміністрації, а також виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних в містах (у разі їх створення) рад для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених законами.
До органів загальної компетенції у сфері використання та охорони природних ресурсів належать Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних в містах рад.
До органів спеціальної компетенції належать міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх структурні підрозділи, які в межах своїх повноважень здійснюють переважно надвідомчі функції у сфері використання та охорони природних ресурсів.
Література:
1. Романенко А. До питання системи органів державного управління у сфері земель житлової та громадської забудови/ А. Романенко // Науковий вісник НУБіП України: Серія «Право». – Київ. –2014. – Вип. 197. – Ч. 1. – С. 225–230.
2. Світличний О.П. Адміністративні правовідносини у сфері земельних ресурсів України: проблеми теорії та практики правозастосування: Монографія/ О.П. Світличний. – Донецьк: Державне видавництво «Донбас», 2011. – 410 с.
3. Про Стратегію національної безпеки України: Указ Президента України № 287/2015 від 26 травня 2015 року//[Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/go/287/2015.
_________________________
Науковий керівник: Яра Олена Сергіївна, кандидат юридичних наук, доцент, Національний університет біоресурсів і природокористування України
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
