Українська держава намагалась контролювати проблему формування історичної пам’яті. Цю функцію виконують практично більшість держав світу. Серед ключових завдань розбудови суспільних інститутів, поставала необхідність використання державної політики національної пам’яті як консолідуючого інструменту, збереження національної самодостатності в умовах глобалізаційних процесів, мобілізації духовних сил народу на розв’язання проблеми. Центр ваги у формуванні єдиного громадянського суспільства вбачався у забезпеченні дієспроможності, авторитету та безпеки держави. За таких умов дані тенденції спричинили формування так званої «нової історичної культури». Україна підійшла до проблеми подолання «історичних травм», у формі розробки і реалізації відповідної державної політики та суспільно-правових дій. Історія крок за кроком перетворювалась на «інформаційний продукт масового споживання». Історична наука та історична пам’ять переставала бути знаряддям обслуговування суспільно-політичних інтересів.
Політична пам’ять як багатогранний феномен, державного недостатньо використовувалася у розбудові ключових напрямів суспільного розвитку. Даний компонент використовувався політикам лише як інструмент легітимації політичної влади. Хоча ми можемо підтвердити, що політика пам’яті стала реальністю української політики. Інститути держави працювали у царині дослідження та конструювання минулого, вироблення спільного бачення тяглості етнонаціонального буття, етнонаціональних символів і цінностей, національної свідомості. Владою пам’ять усвідомлено «долучалася» до реалізації цілком прагматичних інтересів і цілей. Найчастіше вона розглядалась способом підтримання політичними засобами «надчутливості» соціуму до його травматичного досвіду. Тобто влада конструювала політику тоді, коли потрібно було виробити практики й норми, пов’язані з регулюванням колективної пам’яті. Державна політика відновлення та збереження історичної пам’яті не була цілісною, стратегічно вивіреною, вона мала здебільшого ситуативний характер. Національне примирення і консолідація українського суспільства, розв’язувались часто не в числі пріоритетів гуманітарного розвитку, а скоріше як додаток до якихось більш резонансних проблем. Світовий досвід переконував, що у процесі відродження історичної пам’яті важливу роль відіграють спеціально створені з цією метою урядові структури та науково-дослідні установи, які покликані неупереджено висвітлювати історичне минуле, що допомагало громадянам не лише розібратись у історії, але й зорієнтуватися у поточних подіях, процесах і явищах.
Чинні в Україні інституції, що опікувалися проблемою історичної пам’яті мали недостатньо можливостей змінити історичну свідомість українства. Дана обставина стримувала процес об’єднання нації. Примирення історичних пам’ятей поставало в числі невідкладних завдань перед державними органами. За В. Кривошея, державна політика пам’яті – це визначення владними центрами символічних подій, національних героїв, місць пам’яті, цілеспрямовані дії для їх популяризації [5, с. 27]. В Україні розвивались новітні візії проблеми конструювання спільної пам’яті. В умовах посткомунізму вони виявились роздвоєними: між потребою зобов’язати пам’ятати відповідним чином та прагненнями утвердити право пам’ятати у свій власний, неповторний спосіб. Полеміка відносної ролі та значення держави, а також інших громадсько-політичних акторів у конструюванні пам’яті знайшли відображення у теоретичних конструкціях.
Політизованість процесу формування національної пам’яті відбувалась у площині не стільки об’єктивних чинників (крах комуністичної ідеології та проголошення державної незалежності викликали закономірну зміну оцінок історичного минулого українського народу), як суб’єктивних чинників (відмінне трактування минувшини різними політичними силами, включення історичної тематики до контексту політичної боротьби) [3, с. 47]. В Україні зберігався відчутний дисбаланс, порушення принципів чесної політичної конкуренції. Зокрема, політики послуговувалися значною кількістю концепцій української історії. За слушним визначенням В. Масненка, до даного переліку потрапляли і українська етнічна парадигма; українська національна (національно-державницька) версія сприйняття минулого; штучні сепаратистські версії української минувшини; імперська російська традиція, яка декларувалася як понадетнічна; польська історична концепція [7, с. 154]. Таким чином в Україні не було поміркованого суперництва та вмотивованого, соціально виправданого змагання між основними суб’єктами політика пам’яті.
Конкуренція у сфері інтерпретації минулого стимулювала розкол суспільства за ставленням до таких фундаментальних цінностей як демократія, приватна власність, незалежність, ринок, форма правління й державного устрою, державна мова, завдання місцевого самоврядування. Конфлікти пам’ятей відрізнялися від конкуренції інтерпретації минулого, зокрема тим, що в цьому разі сторони налаштовувались на вчинення шкоди одне одному, а їх політична поведінка була ворожою і антагоністичною. В Україні лінію розмежування створювала антагоністична за своєю глибиною сутністю суперечність «радянської» та «антирадянської» ментальності, що виходила назовні у конфронтації прибічників соціалістичного і капіталістичного шляхів розвитку [8, с. 193]. В українському суспільстві тривали політичні конфлікти навколо доцільності встановлення чи деконструкції пам’ятників, присвяченим історичним діячам.
Політика пам’яті виступала впливовим чинником становлення міжнародної суб’єктності України, її цивілізаційної та зовнішньополітичної ідентичності. Реінтеграція до Європи залишалась для України історичним імперативом. Політика пам’яті є важливим чинником вибудовування іміджу України як європейської держави, індикатором її внеску у європейську і світову цивілізацію.
Державна політика пам’яті спрямовувалась на охорону етнічної пам’яті. Робились спроби вибудовування та концентрації уваги на економічних, політичних, біосоціальних та духовних рядах. Найбільш ефективним виявився політичний (державотворчий) ряд. Різні підходи дозволили у державотворчому аспекті розглядати такі складові: Київська Русь – Козацько-гетьманська держава – Українська Народна Республіка – Українська Радянська Соціалістична Республіка – Україна. У зв’язку з цим символічними місцями вважалася столиця Київ. Одним з варіантів «позитивного мнемонічного простору українців» розглядався такий: «тризуб», «Володимир Святий», «Софійський собор», «Києво-Печерська лавра», «Запорізька Січ», «Богдан Хмельницький», «Енеїда», «Шевченко», «Український П’ємонт», «Грушевський», «УНР», «Бабин Яр», «Чорнобиль», «24 серпня 1991 р.» [4, c. 62].
Князі Києворуської держави потрапляли до офіційних дискурсів влади незалежної держави. Державницький вимір персоніфікації минулого відображався в документах, промова, заявах. Президенти України у офіційних заявах регулярно звертали увагу до історичних питань, персоніфікованих образів, що тією чи іншою мірою відображали дійсні політичні пріоритети. Слід наголосити на тому, що державна влада України традиційно продовжувала проявляти амбівалентність до історичного минулого. Для неї була властивою часта переорієнтація пам’яттєвого дискурсу. Президенти України, аби здобути чи утримати владу, розглядали історичну пам’ять тактичними ресурсами, інтересом якого можна поступатися для здобуття політичних союзників [1, с. 9]. Політика пам’яті в Україні поки не досягла ідеальних форм, які на думку Ю. Шаповала мала фокусувати енергію соціуму на створення образів минулого, здатних виконувати роль основоположних матриць щодо майбутнього [6]. Протягом досліджуваних років в центрі політики пам’яті, державної влади знаходились не проблеми контролю над конструюванням знань про минуле, частіше вівся пошук маніпулятивних інструментів з тим, аби при їх допомозі зберегти владу та електоральну підтримку. Одним з маніпулятивних інструментів виступав політичний міф. Особливістю політичної міфотворчості було те, що міф виступав передусім реконструктором сучасного, а не минулого. Таким чином, відбувався процес конструювання (створення) пам’яті, а не її реконструкції (відтворення). Внаслідок такого підходу відбувався головним чином кон’юнктурний підбір в історичному минулому об’єктів конструювання міфів (фактів, явищ, особистостей), пристрасне редагування історичного тексту, фабрикація висновків, які «відповідали» політичним потребам. Міфи виступали механізмом конструювання політичного простору, за їх допомогою здійснювалося формування оптимальних для влади моделей поведінки, суспільно-політичного клімату, зміцнення адекватних обстановці стереотипів свідомості, настроїв, цінностей. Крім того, вони виступали додатковим засобом легітимації лади, створюючи ілюзію причетності громадян до політичного процесу, образ відкритої до діалогу влади шляхом апеляції до громадської думки. Специфіка ситуації в Україні полягала в тому, що в роки незалежності виник новий суспільний феномен – «війна міфів», який накладав суттєвий відбиток на суспільну свідомість в цілому та історичну пам’ять зокрема. Безпосередніми наслідками впливу даного феномену на історичну пам’ять було: різке посилення мозаїчності в структурі історичної пам’яті (роз’єднаність елементів історичних знань, уявлень, цінностей; постійна видозмінюваність пам’яті, уповільнюється накопичення історичного досвіду); поглиблення роздвоєності історичної пам’яті; надмірна ідеалізація певних історичних подій, явищ і осіб [1]. В Україні стратегія у сфері політики пам’яті вибудувалась у форматі цільових програм, концепцій, наукових розробок. Проте програм, концепцій, наукових розробок. Проте зі здобутками цих документів, у них не завжди враховувалась гетерогенна сутність, закономірність розвитку, особливості суспільної пам’яті. Розроблені національним інститутом стратегічних досліджень при Президентові України «Концептуальні засади державної політики пам’яті» зафіксували мету та стратегічну ціль політики.
Політика пам’яті не сприяла подоланню розколу в неоднорідному українському суспільстві. Українська влада не завжди діяла синхронно, аби спільна національна історія ставала чинником консолідації. Протягом досліджуваних років в Україні розробка політичних стратегій конструювання історичної пам’яті часто відбувалася без опертя на фахові наукові концепції. Чимало проблем залишалась без інтелектуального обґрунтування та пояснення. В Україні лише опрацьовувались критерії відбору тих історичних подій і постатей, яке мали посісти особливе місце в національній пам’яті.
Література:
1. Бабка В.Л. Історична пам’ять як фактор політичної боротьби в Україні (1994–1999 рр.) / В.Л. Бабка // Ідентичності та політичні інститути: виклики для України. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (Ніжин, 16 квітня 2015 року). – Ніжин, 2015. – С. 3-10.
2. Бойко О.Д. Сучасний політичний міф як інструмент конструювання історичної пам’яті / О.Д. Бойко. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //www.stattionline.org.ua
3. Головченко В.І. Історична й національна пам’яті: еволюція трактування термінів / В.І. Головченко // Національна та історична пам’ять: Зб. наукових праць. Вип.10. – К.: ДП НВЦ «Пріоритети», 2014. – С. 45-53.
4. Колесник І. Історична пам’ять та історіографія: архетипи взаємодії / І. Колесник // Історія – Ментальність – Ідентичність. Вип.IV. історична пам’ять українців і поляків у період формування національної свідомості в ХІХ – першій половині ХХІ століття: Колективна монографія / за ред. Л. Зашкільняка, Й. Пісулінського, П. Серженги. – Львів, 2011. – С. 54-64.
5. Кривошея В.В. Моделі пам’яті і державна політика пам’яті / В.В. Кривошея // Державотворення та цивілізаційні здобутки українського народу. Національна та історична пам’ять. Збірник наукових праць. – Випуск 1. – К.: Стилос, 2011. – С. 26-37.
6. Лубчак В. Історична пам’ять і нові «види зброї» / В. Лубчак, В. Скуба, І. Сюндюков. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: //incognita.day.kiev.ua
7. Масненко В. Історична пам’ять як чинник національної інтеграції сучасного українського суспільства / В. Масненко // Зб. наук. праць (третій випуск), підготовлений за дослідницькою програмою кафедри філософії «Громадянське суспільство як здійснення свободи» / за ред. А. Карася. – Львів: ВЦ ЛНУ, 2006. – С. 153–168.
8. Нагорна Л.П. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії / Л.П. Нагорна. – К.: Стилос, 1998. – 278 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
