Своєрідність охорони географічних зазначень в ЄС – запровадження права sui generis для регіональної охорони найменувань сільськогосподарських продуктів та продовольчих товарів з встановленням більш високих стандартів охорони, ніж визначені міжнародними конвенціями та законодавством більшості іноземних країн; застосування двох видів позначень: географічних зазначень та найменувань походження. Основними чинниками утворення та розвитку регіональної системи охорони було забезпечення конкурентоспроможності європейської харчової промисловості, в тому числі через її високу якість, що призвело до розгляду охорони географічних зазначень в межах законодавства про якість продукції, а не права інтелектуальної власності [1].
Основними документами, що регулюють правовідносини у сфері зазначення походження товарів в ЄС є:
• Регламент (ЄС) № 1151/2012 Європейського Парламенту та Ради від 21 листопада 2012 р. про якість сільськогосподарських продуктів та продуктів харчування [4];
• Регламент (ЄC) № 110/2008 Європейського парламенту і Ради від 15 січня 2008 року про визначення, опис, презентацію, маркування та захист географічних зазначень спиртних напоїв та скасування Регламенту Ради (ЄЕС) № 1576/89, і правила її застосування [5];
• Регламент (ЄС) № 251/2014 від 26 лютого 2014 року про визначення, опис, презентацію, маркування та захист географічних зазначень ароматизованих винних продуктів та скасування Регламенту Ради (ЄЕС) № 1601/91 [6].
Відповідно до статей 201 – 211 Угоди про асоціацію та Додатків ХХІІ-А, B, C, D Україна взяла зобов’язання щодо впровадження умов та механізмів охорони географічних зазначень.
Характерним для права ЄС є швидка динаміка розвитку з введенням охорони найменувань нових груп продукції, пов’язаних з виробництвом у певних географічних регіонах та традиціями. При цьому підходи до охорони таких найменувань (гарантовані традиційні страви, гірські продукти тощо) є близькими до таких, що застосовуються для найменувань – об’єктів промислової власності, та призводе до питання щодо можливості їх розгляду як об’єктів промислової власності.
Ідея розповсюдження існуючої в окремих державах-членах охорони найменувань походження для вин та харчових виробів на територію ЄЕС розглядалась Європейською комісією у 1988 р. при обговоренні проблем майбутнього сільських регіонів в ЄС. Крім дотримання якості продукції суттєвим фактором запровадження єдиної охорони географічних значень та найменувань походження було боротьба з імітаціями продукції європейських виробників [3].
Загальновідомо для всіх дослідників у сфері інтелектуальної власності щодо географічних зазначень, що Цивільний кодекс України та Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» мають різні підходи до визначення строків охорони прав: Кодекс визначає, що право інтелектуальної власності на географічне зазначення є чинним з дати, наступної за датою державної реєстрації, і охороняється безстроково за умови збереження характеристик товару (послуги), позначених цим зазначенням, а Закон говорить про десятирічний строк (з правом його багаторазового продовження).
Ці положення не є тотожними і потребують уточнення. Охорона має скасовуватися лише за умов зникнення характерних ознак географічного зазначення: чи географічного місця походження товару внаслідок природних катаклізмів, чи індивідуалізуючих особливих якостей внаслідок зміни погоди, чи втрата репутації, чи відсутності характерного поєднання природних умов і людського фактора.
Враховуючи вимоги Регламентів ЄС та Угоди про асоціацію, виникла необхідність внесення змін до законодавства України у сфері географічних зазначень в частині перегляду понятійного апарату, уточнення умов надання правової охорони географічному зазначенню та підстави для відмови в надані такої охорони; визначення умов надання правової охорони омонімічному географічному зазначенню; уточнення кола осіб, які мають право на державну реєстрацію географічного зазначення; перегляду вимоги до заявки на реєстрацію; удосконалення порядок проведення експертизи заявок на географічні зазначення; визначення вимоги до технічних умов, яким повинен відповідати товар, для якого заявляється зазначення; уточнення переліку прав та обов’язків, що випливають з державної реєстрації географічних зазначень тощо.
При адаптації нашого національного законодавства до законодавства ЄС можуть виникнути наступні складнощі [2]:
1. В ЄС не охороняються географічні зазначення при наданні послуг (у нас – повна охорона).
2. Час від часу в ЄС то охороняють права на назви мінеральних вод, то знову їх скасовують. Обґрунтовують це нестійкістю погодних умов, що забезпечують формування, мінералізацію та наповнення природних джерел води, а тому, зважаючи на суворі стандарти ЄС на воду, не можуть охоронятися в повному обсязі.
3. Основною галуззю охорони в ЄС є сільськогосподарське виробництво (невеликий перелік сільськогосподарських продуктів та продовольчих товарів), а Україна не обмежує сфери застосування такої охорони.
4. В ЄС суб’єктами права на географічне зазначення обмежуються виробниками такої продукції, а Цивільний кодекс України передбачає можливість асоціацій споживачів продукції на отримання такого права.
Таким чином, в цілому аналіз законодавства у сфері охорони прав на географічне зазначення надає можливість стверджувати, що законодавство України в процесі входження до складу ЄС потребує уточнення та удосконалення, оскільки існуючі механізми охорони заплутують виробників товарів (послуг) в Україні та не дозволяють їм максимально використати економічні та інші переваги своєї продукції на зовнішніх ринках.
Література:
1. Капіца Ю. Гармонізоване та негармонізоване законодавство держав — членів ЄС у сфері інтелектуальної власності / Ю. Капіца// Юридична Україна. - 2016. - № 3-4. - С. 98-102.
2. Попович Т. Г. Особливості регулювання реєстрації географічних зазначень в контексті імплементації Україною Угоди про асоціацію з ЄС / Т. Г. Попович // Приватне право і підприємництво. - 2016. - Вип. 15. - С. 182-186.
3. Par. 11, Proposal for a Council Regulation on the protection of geographical indications and designations of origin for agricultural products and foodstuff. 21 January 1991. SEC(90) 2415 final.
4. Official Journal L 343, 14.12.2012 р., С. 1 – 29
5. Official Journal L 39, 13.02.2008 р., С. 16 – 54
6. Official Journal L 84, 20.03.2014 р., С. 14 – 34
Науковий керівник: Криволапов Богдан Михайлович, кандидат юридичних наук, доцент, Інститут міжнародних відносин КНУ ім. Тараса Шевченка, Україна, м. Київ