Згідно із Конституцією України, права і свободи особи та їх гарантії визначають сутність діяльності держави, а захист прав людини і громадянина є важливим завданням держави.
Однією із складових механізму захисту та реалізації прав і свобод людини в Україні та світі є інститут омбудсмана (в Україні – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини), правовий статус якого в Україні визначається Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Що ж до визначення самого поняття «Омбудсман», – це вища посадова особа, на яку покладаються функції контролю за дотриманням законних прав та інтересів громадян в діяльності органів виконавчої влади і посадових осіб [1].
В Україні посада омбудсмана існує з 1998 року. Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі – Уповноважений), відповідно до статті 3 вищевказаного Закону, є:
1. Захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами;
2. Додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб’єктами, зазначеними у статті 2 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»;
3. Запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;
4. Сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі;
5. Поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;
6. Запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;
7. Сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу
Модель омбудсмана в Україні є класичним прикладом парламентського омбудсмена, оскільки він обирається на посаду Верховною Радою України (стаття 5 закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини») шляхом таємного голосування, що забезпечує йому високий статус, легітимність, а також є гарантією незалежності від усіх гілок державної влади, включаючи законодавчу [2]. Слід зазначити, що строк перебування Уповноваженого на посаді не збігається із строком повноважень парламенту України.
На нашу думку, в Україні, даний інститут є не настільки розвинутим, як, зокрема, у країнах Європи. Оскільки, незважаючи на те, що Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб, механізм захисту та реалізації прав і свобод людини і громадянина в Україні не працює у повній відповідності з міжнародною практикою.
Так, в законодавстві України відсутні чіткі положення про принципи формування місцевих представників омбудсмана, не існує такого законодавчого поняття як місцеві або регіональні омбудсмани, омбудсмани з певних питань, хоча потреба в них існує [3, пп. 1, 5.8]. Більше того – в Україні є спроби практичного запровадження таких посад, зокрема – бізнес-омбудсмана.
Україна завжди прагнула до співробітництва з країнами Євросоюзу та євроінтеграції в цілому. Тому, при формуванні шляхів розвитку інституту омбудсмана в Україні, варто, перш за все, проаналізувати європейський досвід з цього питання. До прикладу, у Швеції діють омбудсман юстиції, омбудсман у справах преси та з питань економічної свободи, в Данії омбудсман з питань рівності прав чоловіків і жінок, захисту прав споживачів, а в ФРН діє омбудсман з питань оборони. Щодо Італії, то відповідно до законів від 1974 року в кожній політико-територіальній одиниці запроваджується інститут омбудсмана – громадського захисника. [4, с.с. 7-10, 216-217]
На нашу думку, варто дотримуватись доктринального підходу українських вчених-конституціоналістів, таких як Марцеляк О.В., які пропонують вирішити проблему місцевого представництва омбудсмана, беручи до уваги європейський досвід, зокрема через створення регіональних представництв Уповноваженого в поєднанні із представництвами із певних питань. Це дозволить ефективніше впливати на такі актуальні проблеми в Україні як: захист прав тимчасово переміщених осіб, захист соціально-економічних прав особи тощо [6, с. 23-24]
Підтримуємо позицію, згідно якої серйозним недоліком чинного законодавства України є те, що акти реагування Уповноваженого, якими, згідно із вищевказаним Законом, є конституційне подання та подання, мають переважно рекомендаційний характер. Зокрема, законодавством в Україні не передбачено ні організаційних, ні юридичних прямих наслідків, які мають наставати в результаті діяльності омбудсмана для органів і посадових осіб, що припустились порушень прав людини. Тобто, фактично в Україні відсутні засоби прямого впливу Уповноваженого на суб’єктів, що порушили права людини.
Саме тому, вважаємо, що для більш ефективної роботи цього органу корисним було б перейняти, зокрема, європейський досвід ефективного функціонування омбудсмана. Внаслідок чого – запровадити інститут регіональних спеціалізованих омбудсманів та омбудсманів із певних питань поряд із загальнонаціональним інститутом. Це сприятиме поглибленому контролю, запобіганню та реагуванню Уповноваженого на порушення прав і свобод людини на місцевому рівні, а також деталізує увагу на захисті прав окремих, найбільш уразливих категоріях осіб (безробітні, громадяни похилого віку, неповнолітні) [5, с. 11-12]
Література:
1. Офіційний сайт Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.ombudsman.gov.ua;
2. Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України// Відомості Верховної Ради України. –1998. – № 20. – ст.99.
3. Положення про представників Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: затверджено Наказом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 26 липня 2012 р.
4. Коваль Л. Аналіз діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини / Л. Коваль. – Х. : Права людини, 2010. – 238 с.
5. Барабаш Ю. Г. Парламентський контроль в Україні: проблеми теорії та практики: автореф. дис. на здобуття наук. ступення канд. юридичних наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право»/ Ю. Г. Барабаш. – Х., 2004. – 19 с.
6. Марцеляк О. В. Конституційно-правовий статус інституту омбудсмана: світовий досвід та українська модель: автореф. Дис. на здобуття наук. ступеня доктора юридичних наук: спец. 12.00.02 «Конституційне право»/ О. В. Марцеляк. – Одеса, 2004. - 36 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
