Звільнення території західноукраїнських земель Червоною армією від німецьких військ ознаменувало повернення радянського тоталітарного режиму з його карально-репресивною системою, переходом до форсованої реалізації (уже без будь-яких завуальованих елементів, що мали місце в період вересня 1939 – червня 1941 років – Авт.) планів «другої» радянизації краю. Без перебільшення західноукраїнське населення, пізнавши трагічний досвід першого урядування совітів на цих теренах, з тривогою очікувало реалізації політики радянизації. Активна ж меншість оформлена в структури українського національно-визвольного руху зі зброєю в руках зустріла ворога номер один.
Сучасна вітчизняна історіографія розглядає звільнення західноукраїнських земель від нацистської окупації (як і завершення Другої світової війни), процеси повторного встановлення радянської влади на цих землях, як новий етап національно-визвольної боротьби за самостійну Українську державу. Заявлена наукова тема ставала предметом вивчення авторитетних дослідників українського визвольного руху – Д. Вєдєнєєва, В. Ільницького, А. Кентія, Ю. Киричука, О. Лисенка, І. Патриляка, Г. Стародубець та ін. [9].
Ми поставили за мету проаналізувати вжиті радянським тоталітарним режимом заходи боротьби з українським визвольним рухом у критичний період протиборства – 1945–1946 роки, які очільники підпільно-повстанського руху охарактеризували як «великі блокади».
У новітніх дослідженнях істориками об’єктивно висвітлюється система запроваджуваних заходів боротьби партійних органів та силових структур проти націоналістичного підпілля та повстанських відділів. Сталінський режим, зазначає В. Гриневич, у визначенні власної стратегії і тактики боротьби з ОУН і УПА із самого початку обрав за пріоритет – збройну протидію [7]. Д. Вєдєнєєв подає чітку класифікацію партійних керівних вказівок та завдань радянських правоохоронних органів та спеціальних військ. У переліку системних заходів комуністичних органів, київський дослідник виокремлює: 1) «внесення розколу в місцеве населення за соціально-майновою ознакою...» [2]. Сценарій апробований на Великій Україні в 1930 роки, але очевидною була і інша мета – викрити «злодіяння» українсько-німецьких націоналістів та позбавити матеріально-фінансової підтримки повстанське запілля; 2) підготовка та максимальне охоплення краю сіткою агентурної мережі; 3) введення «... тотальної системи контролю за населенням краю...» [2] як соціальної бази сил українського самостійницького руху; 4) активна системна розбудова комсомольських та партійних організацій; 5) запровадження системи кругової поруки та жорсткої відповідальності для всіх хто приховував інформацію про структури націоналістичного підпілля та повстанської армії; 6) примусове, з використанням каральних заходів, залучення людності краю до «груп самооборони» та «груп сприяння винищувальним батальйонам» [2]. Звісно, вище перелічені заходи впроваджувалися на фоні масової інформаційно-пропагандистської компанії з викриття ворогів радянської держави.
З-поміж переліку пріоритетних напрямів боротьби радянських правоохоронних органів та спецвійськ з ОУН(б) та УПА історики виокремлюють: 1) створення агентури в структурах підпілля та соціальної бази його підтримки [2]; 2) легендованих агентурно-бойових груп [3]; 3) проведення чекістсько-військових операцій [7]; 4) перехоплення каналів зв’язку керівництва підпілля із закордонними структурами та розвідками інших країн; 5) «розклад нелегального середовища й схилення його учасників до виходу з повиною» [2]; 6) використання у збройній протидії з ОУН(б), УПА спецгруп НКВС, оперативників Народного комісаріату державної безпеки, агентів «Смершу»; 7) використання спецзасобів, компрометації, публічних форм покарання, репресивно-депортаційних заходів, насамперед, проти родин учасників національно-визвольної боротьби. Поділяємо точку зору Ю. Киричука, який зазначав, що усі ланки радянської карально-репресивної системи спрямовувалися на боротьбу проти націоналістичного підпілля [4].
Слід наголосити, що в останні 5-10 років, у контексті вивчення системи заходів боротьби органів радянської влади і його карально-силових структур з українським самостійницьким рухом, вітчизняними дослідниками – А. Кентієм, О. Лисенком, І. Патриляком, Г. Стародубець достатньо повно висвітлені т. зв. «великі блокади».
Аналіз праць вітчизняних істориків у висвітленні цього наукового сегменту дозволяє виокремити певні узагальнення. По-перше, науковцями об’єктивно наголошується, що «великі блокади» були ініційовані компартійними рішеннями республіканської влади (зокрема в одному із рішень партійного керівництва УРСР ставилося завдання остаточно ліквідувати ОУН(б) і УПА до 15 березня 1945 року) [6], мали на меті цілковито зліквідувати націоналістичне підпілля та повстанські відділи і створити підґрунтя для проведення перших повоєнних виборів (планувалися на початок лютого 1946 року), які за планами комуністичних верховодів мали б стати демонстрацією «всенародної підтримки» населенням західноукраїнського краю нової влади. По-друге, історики об’єктивно зазначають, що комуністична влада і її карально-силові структури, зробивши висновки з досвіду боротьби за 1944 рік, прагнули знешкодити організаційну та матеріально-технічну базу націоналістичного підпілля. У подальшому шляхом наступальних операцій ізольовані відділи УПА мали бути повністю розгромлені. По-третє, найповніше етапність «великих блокад» з притаманними кожному з них особливостями представлена у фундаментальних дослідженнях І. Патриляка [8]. Перший етап, що тривав з 10 по 31січня 1945 року, на думку І. Патриляка, партійне керівництво змушене було продовжити до кінця березня у зв’язку із провалом планів розгромити структури визвольного руху до 15 березня 1945 року. У період з квітня до пізньої осені 1945 року відбулася реорганізація УПА та значно активізувала свою контрозвідувальну діяльність СБ ОУН(б) [8]. Особливу увагу компартійне керівництво приділяло агентурній роботі, яка «вирішальним фактором у боротьбі з ОУН» [6]. Подальших дослідницьких зусиль вимагатиме встановлення, наскільки можливо об’єктивних узагальнених даних про обопільні втрати протиборствуючих сторін.
Як зазначає О. Лисенко, незважаючи на помітні втрати, радянським силовим органам не вдалося повністю виконати поставлене завдання – зліквідувати структури самостійницького руху і соціальну базу його підтримки [6].
У цілому сталінському режиму у період зими 1945-1946 років через проведення системи військових та ідеологічно-політичних заходів вдалося суттєво підірвати позиції українського національно-визвольного руху. Давався взнаки неспівмірний потенціал протиборствуючих сторін, відсутність міжнародних джерел підтримки боротьби ОУН(б) і УПА, наростаюча, хронічна втома населення. Попри вжиті контрзаходи СБ ОУН, все ж контррозвідка самостійницьких сил не змогла адекватно відповісти підступній агентурно-оперативній діяльності радянських спецслужб [5].
Друга «велика блокада», за твердженням І. Патриляка, розпочалася з 10 січня 1946 року, і попри незмінну стратегічну мету розгромити підпільні структури ОУН(б) та відділи УПА, мала важливим завданням організувати захист і забезпечити проведення лютневих виборів 1946 року. Вітчизняні дослідники підкреслюють безпрецедентність вжитих компартійними органами і спецслужбами заходів: повне перекриття державних і адміністративних кордонів з розташуванням військових гарнізонів (за даними А. Кентія впродовж січня-квітня 1946 року на західноукраїнських землях було дислоковано понад 3500 гарнізонів регулярних військ Червоної армії), а І. Патриляк обчислює військові сили у 60 тис. осіб [8], вказує на залучення прикордонний і внутрішній військ. Очевидне побоювання республіканського компартійного лідера М. Хрущова не дозволило імплементувати на практиці підготовлений проект директиви про запровадження в західних областях воєнного стану. Силові структури сталінського режиму в арсеналі вжитих заходів вдалися до тактики прочісування лісів, жорстокого поводження з полоненими та показовими публічними стратами, на які зганялися і учні шкіл.
Таким чином, незважаючи на болючі втрати, український самостійницький рух зумів продовжити боротьбу і в подальші роки.
Література:
1. Андрухів І. Боротьба радянської влади проти збройних формувань ОУН та УПА на теренах Станіславівщини (Івано-Франківської обл. в 40–50–х рр. XX ст.) / І. Андрухів // Галичина. – 2008. – № 14. – С. 358.
2. Вєдєнєєв Д. В. Організація, тактика й методи дій радянських оперативно-військових сил у протиборстві з національно-визвольним рухом в Західній Україні (1945–1950-ті рр.) / Д. Вєдєнєєв // Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. – Острог: Національний університет «Острозька академія», 2010. – Вип. 16. – С. 211-227.
3. Ільницький В. І. Карпатський край ОУН в українському визвольному русі (1945–1954): монографія / В. І. Ільницький. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І. Франка. – Дрогобич: Посвіт, 2016. – С. 230.
4. Киричук Ю. Український національний рух 40–50–х років XX століття: ідеологія і практика / Ю. Киричук. – Львів: Добра справа, 2003. – 464 с.
5. Лисенко О. Є. Боротьба радянських силових структур проти ОУН і УПА у 1945 р. В кн.: Організація український націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси / Дзьобак В. В., Ільюшин І. І., Касьянов Г. В. та ін. Відп. ред. Кульчицький С. В. НАН України; Інститут історії України. – Київ: Наукова думка, 2005. – С. 386.
6. ОУН і УПА в 1945 році: Зб. док. і мат-лів. В 2 ч. Ч. 2. Редкол.: Боряк Г. В., Веселова О. М., Даниленко В. М., Кульчицький С. В. (відп. ред.). – Упорядн.: Веселова О. М. (відп. упорядн.), Гриневич В. А., Сергійчук В. І. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. – С. 55-56.
7. «Особые папки» Сталіна і Молотова про національно-визвольну боротьбу в Західній Україні у 1944–1948 роках / Упорядн. Я. Дашкевич; В. Кук. – Львів, 2010. – 594 с.
8. Патриляк І. «Перемога або смерть»: український визвольний рух у 1939–1960 роках / І. Патриляк. Центр досліджень визвольного руху. – Львів: Часопис, 2012. – С. 445–451.
9. Стародубець Г. М. Українське повстанське запілля (друга половина 1943 – початок 1946 років). / Г.М. Стародубець. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. – 527 с; Кентій А. Українська повстанська армія в 1944–1945 рр. – К.: Інститут історії України НАН України, 1999. – 220 с
10. Патриляк І. «Встань і борись! Слухай і вір…»: Українське націоналістичне підпілля та повстанський рух 1939–1960 рр. / І. Патриляк; Центр досліджень визвольного руху. – Львів: Часопис, 2012. – 591 с. та ін.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
