Одним із головних завдань для керівництва СРСР на завершальному етапі Другої світової війни було вирішення «польського питання». На Тегеранській конференції Й. Сталін домовився із британським прем’єр-міністром В. Черчиллем і американським президентом Ф. Д. Рузвельтом, що польсько-радянський кордон проходитиме по лінії Керзона. Водночас, щоб уникнути будь-яких спроб перегляду даного рішення в майбутньому, радянський диктатор вирішив переселити поляків, які мешкали на «східних кресах» Другої Речі Посполитої до Польщі [1, с. 240-241]. В контексті даної політики була укладена Люблінська угода між прорадянським Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ) і урядом Української РСР від 9 вересня 1944 р., яка передбачала обмін населенням. Право виїзду до Польщі отримали поляки і євреї, які до 17 вересня 1939 р. мали польське громадянство. Також в угоді зазначалося, що переселення буде добровільним [2, с. 29].
Польське населення, яке мешкало на території Станіславської області загалом негативно відреагувало на репатріацію. Значна його частина сподівалася на відновлення Польщі в кордонах 1939 р. Наприклад, мешканець Станіслава Й. Яцик вважав, що США не дозволять СРСР закріпити регіон за собою, тому не слід виїжджати. Інший місцевий поляк, Б. Тімашевський із Кут, звинувачував ПКНВ у зраді польських інтересів. Жителя Заболотова І. Македонського турбувало де розселятимуть поляків, оскільки «польської території визволено дуже мало». Інша частина польської спільноти вважала за краще виїхати до Польщі, бо побоювалась можливих репресій зі сторони радянської влади, або ж виселення в глиб СРСР [3, с. 250-257].
Негативно сприйняло Люблінську угоду й польське підпілля, для якого її реалізація означала втрату своєї головної опори в західноукраїнському регіоні – місцевого польського населення. За такого розвитку подій подальша боротьба проти радянської влади ставала неможливою, а претензії на включення цих земель до Польщі – необґрунтованими. Тому одним із завдань Станіславського інспекторату Армії Крайової (АК) була протидія виїзду поляків за допомогою агітації. Планувалось залякувати їх «важким становищем, що склалось у Польщі» і звертати увагу на те, що Польща відродиться «за сприяння Англії і Америки» у кордонах 1939 р. [4, с. 1136-1137].
Спротив переселенню намагався чинити й Польський комітет опіки (ПКО) у Станіславі. Зокрема, інформатор НКДБ «Орлик» у донесенні від 22 жовтня 1944 р. повідомляв про почуту ним розмову двох поляків. У ній йшлося, що члени даної організації «ходять по квартирах поляків і забороняють подавати заяви, кажуть, що необхідно почекати, оскільки незабаром повинні бути якісь зміни». Голова ПКО Б. Буяльський мав наступну думку щодо репатріації: «Радянський Союз хоче вигнати поляків із Західної України і Білорусії, щоб вони не мали територіальних претензій в подальшому і, використовуючи свій авторитет в міжнародній ситуації, він цього доб’ється будь-якими засобами. Але поляки не повинні виїжджати, оскільки якщо вони зараз поїдуть, то назавжди втратять ці землі. Потрібно дочекатися остаточного вирішення польського питання, яке буде прийнято після війни і тільки тоді вирішувати питання про виїзд» [3, с. 254-255].
Процес репатріації гальмувався й окремими особами, які в силу своїх посадових обов’язків, мали б йому сприяти. За даними радянських органів держбезпеки заступник польського уповноваженого по Станіславському району К. Бліхарський на запитання поляків щодо переселення давав відповіді, які стримували їх від виїзду. За ним встановили агентурне стеження [3, с. 256-261].
Станом на 15 січня 1945 р. із Станіславської області виїхали в Польщу тільки 982 особи [3, с. 356-357]. За наступний місяць кількість репатрійованих виросла до 1763 осіб. Низькі темпи переселення поляків зумовлювались наступними факторами. По-перше, польська сторона відмовлялась приймати заплановану кількість переселенців у зв’язку з тим, що від німців було звільнено незначну частину країни і не було можливості всіх розселити. По-друге, не вистачало вагонів для перевезення [3, с. 376-379].
Радянська сторона намагалась прискорити репатріацію поляків за допомогою нагнітання страху. Перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов пропонував скасувати заборону на мобілізацію польського населення для роботи на промислових об’єктах у східних областях Української РСР та інших республіках СРСР [5, с. 147-148]. Крім того, радянська влада розгорнула активну боротьбу із польським підпіллям, яке прагнуло зірвати переселення поляків. Хвиля арештів зачепила також активних громадських діячів. Серед останніх опинився згаданий вище Б. Буяльський [6, с. 191]. Не уникнув арешту «як активний учасник «АК», що проводив ворожу роботу, спрямовану на зрив евакуації польського населення» й К. Бліхарський [3, с. 400-401]. Такі методи виявились дієвими. Якщо станом на 31.03.1945 р. у Польщу із Станіславської області виїхали 9461 особа [3, с. 404-405], то за даними від 01.09.1945 р. кількість переселених зросла до 49613 осіб [3, с. 506-507].
Після підписання радянсько-польського договору від 16 серпня 1945 р., який закріплював кордон між державами по лінії Керзона стало абсолютно очевидно, що землі на схід від неї остаточно втрачені для Польщі. Невдовзі Львів відвідав віце-президент Крайової Національної Ради С. Грабський. Він заявив, що новий кордон залишиться непорушним і закликав польське населення виїжджати до Польщі, щоб заселяти нові землі, які країна отримала після Другої світової війни [1, с. 245]. До 01.09.1946 р. Станіславську область покинули 77930 поляків [3, с. 904-905]. Однак, польська спільнота на території регіону все ж збереглась. На жовтень 1946 р. її чисельність становила 8736 осіб [3, с. 914-915]. У відсотковому відношенні частка поляків у складі населення Станіславської області скоротилась із 9% у 1940 р. до 1,1% у 1946 р. [7, с. 42].
Отже, репатріація поляків у 1944-1946 рр. із західноукраїнських земель була складовою частиною політики СРСР щодо вирішення «польського питання» на свою користь і встановлення кордону по лінії Керзона. Радянські репресії проти незгідних і породжена ними атмосфера страху переконали більшість місцевих поляків у необхідності виїзду до Польщі. Наслідком репатріації стала зміна етнічного обличчя Станіславської області. Поляки перетворились тут на малочисельну національну меншину. Разом із скороченням їхньої кількості зменшувався і їхній вплив на суспільно-політичне, економічне і культурне життя регіону.
Література:
1. Мотика Ґ. Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр. / Авторизований пер. з пол. А. Павлишина, післямова д.і.н. І. Ільюшина. – К.: Дух і літера, 2013. – 360 с.
2. Drozd R., Hałagida I. Ukraińcy w Polsce 1944-1989. Walka o tożsamość (Dokumenty i materiały). – Warszawa: Burchard Edition, 1999. – 303 s.
3. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. – Т. 2: Переселення поляків та українців 1944-1946 рр. – Варшава – Київ, 2000. – 1008 с.
4. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. – Т. 4: Поляки і українці між двома тоталітарними системами 1942-1945. – Ч. 2. – Варшава – Київ, 2005. – 877-1512 с.
5. Цепенда І. Є. Українсько-польські відносини 40-50-х років ХХ століття: етнополітичний аналіз. – К., 2009. – 387 с.
6. Mazur G. Pokucie w latach drugiej wojny światowej. Położenie ludności, polityka okupantów, działalność podziemia. – Kraków, 1994. – 206 s.
7. Копчак С. І., Мойсеєнко В. І., Романюк М. Д. Етнічна структура та міграції населення українського Прикарпаття (статистико-демографічне дослідження). – Львів: Світ, 1996. – 285 с.
__________________________
Науковий керівник: Комар Володимир Леонович, доктор історичних наук, професор, ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
