Становлення інституту таємниць у приватному праві в Україні має віковічну історію, де з глибини віків до сьогодення дійшло чимало історичних фактів, що мають підтвердження в документах та літописах. Це дає нам можливість прослідкувати через призму віків за історією формування права, правових звичаїв та становлення сучасної правової системи в сфері приватноправових таємниць. Окрім відомих нам історичних фактів, існує також і величезна кількість «білих плям», прогалин або суперечностей, що не знайшли підтверджень в документах або археологічних знахідках. Ми можемо уявити, нехай і теоретично, що приватноправові таємниці вже існували за часів Скіфського царства, але маємо підтвердження їх існування в більш пізніх періодах історичного розвитку інституту приватного права. Можливо, саме це створює проблеми в історичних дослідженнях деяких видів таємниць. Невелика кількість історичних та науково-теоретичних досліджень приватноправових таємниць призводить до неврегульованості правового статусу та відсутності правового регулювання певних аспектів таємниць приватноправового характеру.
Для того, щоб обґрунтувати ті чи інші позиції ми звертаємося до аналізу наукової літератури. Толочко П. у своїй праці «Київська Русь» детально описує хрещення Русі у 988 році, будівництво перших церков та запровадження єпископій в ряді удільних центрів. Так, у 988 році на Перуновому горбі було побудовано церкву святого Василія, в 989 – 996 роках – монументальну кам’яну Десятинну церкву. На її будівництво та утримання князь Володимир Святославович виділив десяту частину данини та оброків зі своїх доменіальних володінь [1, c. 381-383]. Це дозволяє зробити висновок, що до 18 сторіччя на території сучасної України існувала таємниця сповіді, правове регулювання якої не закріплено в історичних документах аж до появи «Духовного регламенту про право чина церковного і чернечного», що було складено Феофаном Прокоповичем у 1722 році [2]. В тому ж році за наказом царя Петра, який став першим, хто зважився порушити таємницю сповіді в боротьбі проти своїх ворогів, духівництву було поставлено обов’язок передавати владі всі отримані на сповіді дані про навмисні лиходійства проти служби государевої та церкви.
Згодом, 2 травня того ж 1722 року вже Святіший Синод своїм указом вже роз’яснив священикам як варто виконувати царський указ: якщо хто-небудь при сповіді виголосить яке-небудь задумане ним злодійство, зраду чи бунт на государя чи проти держави, то про таку особу негайно треба повідомити владу [3].
Прослідкувавши за таємницею сповіді далі бачимо, що через три сторіччя, після Жовтневої революції 1917 року, більшовики хоч і проголосили свободу совісті, але скоріше мали на увазі під цим свободу антирелігійної пропаганди. В умовах тоталітарного режиму релігія розглядалась, як противага до комуністичного вчення, його ідеологічним ворогом. Церква була поставлена під контроль в КДБ, дуже багато осіб, які мали духовний сан були завербованими агентами. Після відкриття відповідних архівів виявилось, що майже всі ієрархи Російської православної церкви були таємними агентами КДБ [4, c. 150]. Отже, за таких умов не могло йти мови про таємницю сповіді.
Прослідкувавши за історією найдавнішої приватноправової таємниці ми переносимося в сучасні реалії і бачимо, що, наприклад, Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» не містить заборон на проведення оперативно-розшукових заходів у місці, де відбувається обряд каяття. Цілком можлива ситуація, коли у сповідальні перед великим постом буде встановлена апаратура для негласного зняття інформації та прослуховування. На превеликий жаль українському законодавцю ще не вистачило часу на врегулювання такої важливої таємниці, як таємниця сповіді. Заборона на її розголошення міститься тільки в церковних законах і відповідальність існує відповідно до релігійних правил. Священик несе обов’язок зберігати таємницю сповіді, за незбереження її він може бути покараний релігійним покаранням і аж до позбавлення сану. Міри відповідальності, що їх можна застосовувати до священнослужителя, будуть насамперед ґрунтуватися на правилах тієї чи іншої релігійної конфесії. В Українській Православній Церкві до духовних осіб застосовуються особливі покарання:
• позбавлення сану священика;
• заборона здійснювати священні обряди;
• позбавлення чернецтва;
• заборона брати участь у богослужінні;
• звільнення з посади і заборона займати церковно-адміністративні посади [5].
Завдання законодавчого регулювання виступає в забезпеченні таємниці сповіді державними заходами. Такими і є фіксація в різних нормативних документах заборона на збір даних, надання імунітету від дачі показань в якості свідка.
Одночасно варто звернути увагу, що таємниця сповіді не проголошується як суб’єктивне право. Не існує нормативного акту, що закріпив би, що «кожний має право на таємницю сповіді». Залишається сподіватися, що найближчім часом цей вид таємниці буде забезпечено українським законодавцем на належному рівні.
Список використаних джерел:
1. П.Толочко Київська Русь. Київ, видавництво гуманітарної літератури «Абрис», 1996., 359 с.
2. Православная Энциклопедия. «Духовный регламент». URL: http://www.pravenc.ru/text/180687.html
3. С.Чорна Українська церква і московські міфи. Дзеркало тижня, 09.09.2017. URL: http://www.golos.com.ua/article/293355
4. Митрополит Калліст (УЕР)_Православна Церква. Дух і літера, 2009. URL: https://books.google.com.ua/books?id=XhMG5gEnhkIC&pg=PA151&lpg=PA151&dq=%D1%81%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%
BE%D0%B4%D1%83+%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D1%80%D0%B5%D0%BB%
D1%96%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%BE%D1%97+%D0%BF%D1%
80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B8.&source=
bl&ots=BNeW4ab7ah&sig=Zbo0UUadQ1h__KgpU-pduNOI-g&hl=ru&sa=X&ved=0ahUKEwibw_e-yJzbAhVBIVAKHUmDDy4Q6AEIPjAD#v=onepage&q= %D1%81%D0%B2%D0%BE%D0%B1%D0%BE%D0%B4%D1%83%20%D0%B0%D0%BD%
D1%82%D0%B8%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%
BD%D0%BE%D1%97%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B3%D0%
B0%D0%BD%D0%B4%D0%B8.&f=false
5. Веремієнко О. Таємниця сповіді, Інформаційний портал Харківської правозахисною групи «Права людини в Україні». 2003. URL: http://khpg.org/index.php?id=1070548715
______________________________
Науковий керівник: Іванов Юрій Анатолійович, кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри цивільно-правових дисциплін
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
