Розвиток та становлення Української Народної Республіки (УНР) тісно пов'язаний з суспільно-політичною діяльністю української громадсько-політичної організації – «Центральна Рада». У вітчизняній історіографії зафіксовано, що Українську Центральну Раду утворено в ніч з 3 на 4 березня, а 4 березня 1917 р. вона офіційно заявила про своє утворення, обравши головою М. Грушевського, заступниками – Володимира Винниченка та Сергія Єфремова. У період своєї державотворчої діяльності (4 березня 1917р. – 29 квітня 1918 р.). Центральна Рада (ЦР) перетнула три етапи становлення:
1. 4 березня – 10 червня 1917 р. – національно-політичний блок партій та організацій;
2. 19 червня – 7 листопада 1917 р. – формування на базі ЦР представницького, національного органу влади в Україні;
3. 7 листопада 1917 р. – 29 квітня 1918 р. перетворення ЦР на вищий державний законодавчий орган влади парламентського типу.
В даному дослідницькому творі стисло описано перші два етапи розвитку ЦР, з коротким описом самих основних моментів становлення державності на теренах України у 1917 році.
Перш ніж хоча б стисло сказати про процеси, що тут мали місце, необхідно зауважити, що до 1917 року території, де українське населення становило етнічну більшість, перебували під владою Австро-Угорської (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) та Російської імперій. І, отже, політичний та соціальний розвиток різних районів України мав цілий ряд історично зумовлених особливостей, що в подальшому вплинуло на становлення державності Українських земель. Ситуація на той час виглядала таким чином – після зречення влади царем Миколою ІІ ( 2 березня 1917р.) у всіх владних органах господарювали старі, царські чиновники на пару з поставленими особами від новоствореного Тимчасового Уряду, тоді ще на чолі з Г. Львовим. Паралельно владу отримала Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів (створена 27-го лютого 1917 р.), котра також намагалась поставити своїх людей на очільництво місцевого самоврядування. В Україну звістка про падіння царату та переворот 27-го лютого, добралась 3 березня, тому коли приходили представники Тимчасового Уряду, на місцях самоврядування, чиновники були розгублені. За березень в Україні створилось понад 170 робітничих та солдатських рад, дещо пізніше створюються ради селянських депутатів. Окрім того створювались нові громадсько-політичні організації, котрі в більшості своїй не мали чіткої національної єдності. В цьому контексті ЦР виступала простою громадсько-політичною організацією, котра фактично немала на той час реального впливу. Свою владу вона отримала лише з довірою, до неї, українського населення, Києва а потім і всієї України, отримала цю довіру де-факто через агітаційну політику та заклики до населення, наприклад: «перша відозва центральної ради «До Українського народу! Народе Український! » [ 2. с. 38-39 ], а також після проведення протестів, мітингів, громадсько-політичних акцій. Після масової агітації, а також внутрішнього форматування організації, члени Центральної Ради зуміли скликати всенародні зїзди, першими, з яких стали – Всеукраїнський національний конгрес (6-8 квітня 1917р.), де перебували делегати від більшості українських політичних партій та організацій; Перший Всеукраїнський військовий з’їзд (18-20 травня), на цих двох з’їздах було легімітизовано Центральну Раду [ 4 ]. В подальшому були проведені Другий Всеукраїнський військовий з’їзд (5-10 червня); Перший Всеукраїнський селянський з’їзд (22-24 червня); Всеукраїнський робітничий з’їзд (11липня); на котрих ЦР отримала подальшу підтримку та довіру значної частини населення, через висланих на ці зїзди представників. Українська Центральна Рада (УЦР) ставила собі за мету відродити національну державність в форматі автономії України у складі Росії, котра б була союзом рівноправних автономних держав. Ідея державної незалежності у той час ще не мала підтримки в ЦР.
Перші реально вагомі кроки Центральної Ради були зроблені в травні 1917 р., коли відбувся Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, який зажадав від Тимчасового уряду надання Україні автономії і створення української національної армії. Разом з тим вже на з’їзді найвпливовіші політичні партії УЦР – УСДРП і УПСР – допустили серйозну помилку, виступивши проти створення постійної національної армії. Їм вдалося провести на з’їзді свою резолюцію, в котрій проголошувалася необхідність заміни постійної армії народною міліцією. Це рішення стало помилкою, оскільки в умовах війни і боротьби тільки регулярна, національна армія могла стати опорою для державності та гарантом від зовнішньої загрози [ 3 ]. Результатом даної вимоги, стала відмова Тимчасового Уряду, у задоволенні питання національної автономії, після чого УЦР видала так званий «І перший універсал» – нормативно-правовий акт, котрий регламентував проголошення автономії України [ 2, с. 101-105 ]. Важливу роль в реалізації універсалу та легітимізації Центральної Ради відіграла підтримка, його положень, земськими з’їздами по всій Україні. Так наприклад, 17 червня відбувся Київський національний губернський з’їзд, де було понад 200 делегатів, котрий прийняв постанову визнати Центральну Раду єдиним вищим органом крайової державної влади та здійснення будь-яких зносин державних і громадських інституцій з Тимчасовим урядом лише через Центральну Раду. Подібні рішення ухвалили також Полтавське губернське земство та багато повітових земських й селянських зборів, зборів військових гарнізонів по всій Україні [ 4, с. 7-8 ].
Із розширенням функцій Центральної Ради виникла необхідність створення й виконавчого органу. Ним став Генеральний секретаріат, що перебрав на себе виконавчі функції як Центральної Ради, так і її Комітету (Мала рада) – комітет ради, створений в результаті перевантаженості роботою ЦР, котра на той час налічувала шість сотень чоловік. Створення 15 червня 1917р. Генерального секретаріату знаменувало початок розмежування і владних функцій. Він поступово перетворювався на справжній уряд, який постійно удосконалював свою діяльність. Через день, після його утвердження, у складі самої ради виник ще один орган - так звана «Мала рада» із 40 осіб, на яку було покладено вирішення найважливіших справ між пленумами «Великої» ради.
Спостерігаючи за тим, як Україна набуває атрибутів державності, Тимчасовий уряд здійснював спроби порозумітися з УЦР, за для збереження своєї влади та миру на цій території, оскілки та стала легітимним представником більшої частини населення тодішньої України. Під час переговорів було досягнуто компроміс: Тимчасовий уряд дає згоду на визнання Генерального Секретаріату крайовим органом влади, а в свою чергу Центральна Рада відмовляється від самочинного встановлення автономії України до скликання Установчих зборів. Дані положення були закріплені «ІІ Універсалом Центральної Ради», оголошеним 3 липня 1917 р. [ 2, с. 164-168 ]. Того ж дня Центральна Рада подала на затвердження Тимчасового уряду проект «Статуту вищого управління України», котрий за словами Грушевського, мав стати «першою конституцією» України. Надалі УЦР послідовно виконала домовленості, проте Тимчасовий уряд відмовився затвердити схвалений УЦР Статут Генерального секретаріату, а замість нього 4 серпня 1917 р. у Петрограді голова Тимчасового уряду О. Керенський затвердив «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні», повноваження Генерального секретаріату було обмежено [ 2, с. 213-214]. Надалі внутрішня атмосфера в Центральній Раді почала загострюватись, оди за одним подавали у відставку її керівники ( Грушевський та Винниченко ) та весь склад Генерального Секретаріату. Ситуацію спромігся змінити Дмитро Дорошенко, котрий організував новий склад секретаріату, і лише 3-го вересня секретаріат приступив до практичної роботи. В жовтні 1917 р., Мала Рада, на перекір Тимчасовому Уряду, прийняла постанову про скликання Українських Установчих Зборів, котрі як найвищий законодавчий орган мали б виявити волю українського народу до створення своєї держави. 25 жовтня, до Києва надійшли перші відомості про більшовицькі заколоти в Петрограді, боячись втратити всі свої здобутки УЦР дала відповідну реакцію на ці події, 18 жовтня видала відозву генерального секретаря міжнаціональних справ «до свідомого громадянства України», із закликом до зберігання миру та відродження Української держави. 25 жовтня було створено крайовий комітет охорони революції в Україні, котрий наступного дня видає постанову про те що його влада діє по всій країні, та закликає місцеве самоврядування до боротьби з повстаннями. Отже, Центральна Рада фактично була визнана вищим органом влади на Україні усіма найвпливовішими політичними силами. Центральна Рада не була вороже налаштована до більшовиків, навпаки, та зайняла по відношенню до них тактику дружнього нейтралітету, в свою чергу більшовики України теж тримали нейтралітет, оскільки не мали достатньо сил для наступу.
Уряд ЦР 3 листопада 1917 р. через ультиматум підпорядкував собі всі державні й адміністративні органи і фактично оголосив себе єдиною та вищою виконавчою владою в Україні: «Всім установам, інституціям, урядовим особам наказується всі накази та доручення Генерального секретаріату виконувати точно і швидко». Це означало, що колишні державні службовці Тимчасового уряду оголошувалися держслужбовцями Генерального секретаріату. З проголошенням Української Народної Республіки в Україні була створена система центральних органів виконавчої влади. Такого статусу набули українські секретарства. Після падіння Тимчасового уряду процес їхньої організації значно пришвидшився. Згідно з рішенням Генерального секретаріату, урядовим службовцям, за винятком генеральних секретарів, заборонялося одночасно бути і членами Центральної Ради [1]. Після повалення Тимчасового уряду 7 листопада 1917 р. Центральна Рада прийняла «ІІІ Універсал», акти проголошував утворення автономної Української Народної Республіки (УНР) в складі єдиної Російської Республіки. Встановлювалися кордони нового державного утворення, визначалися найголовніші політичні принципи його функціонування. До них належали: забезпечення свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків. Звіщалось також про запровадження восьми годинного робочого дня, "національно-персональної" автономії для національних меншостей, про створення нової судової системи, про скасування кари на смерть та про амністію для всіх політичних в’язнів. В сфері земельних відносин оголошувалося про скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх земельним комітетам, котрі обирались народом.
Таким чином, початковий період формування української державності завершився.
Література:
1. Кондратюк С. В. Державотворча діяльність української Центральної Ради. Науковий вісник Чернівецького університету: Правознавство. Ч.: 2011. Вип. 578. С. 22 – 28
2. Українська Центральна Рада : документи і матеріали: У 2 т. / Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. – К. : Наук. думка, 1996 . – Т. 1 : 4 березня – 9 грудня 1917 р. / упоряд. В. Ф. Верстюк [та ін.]. 589 с.
3. Шаповалов С.Ю. Державотворча діяльність Центральної Ради зі встановлення цивільного і військового апарату після повалення самодержавства ( березень – грудень 1917 ). Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Львів: 2009. № 652 с. 173-181
4. Мищак І. Н. Правові засади проголошення й утвердження автономії України влітку 1917 року. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України: Право. К.: 2015. Вип. 5. с. 5-9
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
