Відповідно до ст. 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» [1].
Право на доступ до правосуддя є одним із найважливіших прав людини, оскільки втілює в собі механізм захисту всіх інших прав. Від можливості реалізації права на доступ до правосуддя, багато в чому, залежить існування всієї правової системи. Зазначені аспекти актуалізують необхідність всебічного вивчення права на доступ до правосуддя, визначають важливість зазначеної проблематики, в тому числі у загальнотеоретичному ракурсі.
В юриспруденції право на правосуддя розглядається як комплекс найважливіших і в силу цього конституційно закріплених процесуальних прав, покликаних гарантувати захист основних матеріальних прав та свобод людини [2, с. 36].
Доступність до правосуддя передбачає не лише, право особи на звернення особи до суду, а й інші елементи, які дозволяють реалізувати доступність правосуддя. До таких елементів слід віднести: незалежність та неупередженість суду, створеного на основі закону; розумність строку судового розгляду; справедливість судового розгляду; публічний розгляд справи, тощо
Європейський суд з прав людини, розглянувши справу «Голдер проти Сполученого Королівства» у 1975 р., вперше дійшов висновку, що сама будова ст. 6 була би неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі розглядатиметься. Як наслідок, суд визначив, що ч. 1 ст. 6 Конвенції містить невід’ємне право особи на доступ до суду, це означає, що кожна особа має право на звернення до суду з метою розгляду її справи[3, с. 45].
Незалежний та неупереджений суд, створений на основі закону, є основним елементом права на справедливий суд. Це право включає в себе три взаємопов’язані вимоги до судового органа. У своїх рішеннях ЄСПЛ визначив: 1) «суд, створений на основі закону» стосується питання, чи має орган, який вирішує справу, характеристики «суду» в значенні ст. 6, а також як законність складу суду на національному рівні (Лавентас проти Латвії, 2002 р.); Поняття «суд, встановлений законом» у ст. 6 ЄКПЛ спрямоване на гарантування того, що судова гілка влади в демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, а керується законом, який ухвалює парламент. У літературі наявні різні класифікації складових частин поняття «суд, встановлений законом». Можна виділити організаційну та компетенційну складові частини цього поняття. До організаційної складової слід відносити такі вимоги, як законодавча підстава існування суду, дотримання порядку призначення суддів у конкретній справі, належна їх кількість та повноваження. Компетенційна складова частина цього поняття пов’язана з наявністю юрисдикції для розгляду справ і правильним використанням судами функціональних повноважень за результатами розгляду справи. ЄСПЛ вважає, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність[4, с. 312].
Незалежність — визначається як існування процесуальних механізмів захисту для відокремлення судової влади від інших гілок влади, передовсім від виконавчої (Кларк проти Сполученого Королівства, 2005 р.). Встановлюючи критерій відповідності суду вимогам незалежності, має враховуватися спосіб призначення його членів, строк їх перебування на посаді, наявність гарантій відсутності зовнішнього тиску та питання про те, чи властиві органу зовнішні ознаки незалежності. Крім того, практика ЄСПЛ дозволяє говорити про різні модуси незалежності судді. По-перше, йдеться про незалежність від законодавчої та виконавчої гілки влади. Суддя має бути незалежним від інших суддів, а також суддів, що займають адміністративні посади в судах.
Неупередженість — визначається як відсутність упередженості та інтересу стосовно сторін конкретного спору, а також незалежність від впливу сторін спору (П’єрсак проти Бельгії, 1982 р.).
Розумність строку судового розгляду визначається, незалежно від того, як національний порядок судочинства визначає тривалість процесуальних дій. Як випливає з аналізу практики ЄСПЛ, розумний строк визначається в результаті сукупної перевірки, яка ґрунтується на таких критеріях: характер спору (Мартінс Морейра проти Португалії, 1990 р.), важкість спору (Де Клерк проти Бельгії, 2007 р.), поведінка сторін (Циммерманн і Штайнер проти Швейцарії, 1983 р.), поведінка влади (Претто проти Італії, 1983 р.). У цивільних справах період, який має оцінюватися з точки зору розумності, починається, як правило, з моменту ініціювання розгляду справи в суді, тобто з моменту подачі позовної заяви до суда, однак у деяких випадках до уваги може братися і більш ранній період, наприклад коли попередній адміністративний розгляд справи є обов’язковим та виступає передумовою звернення до суда. Завершення строку розгляду справи пов’язується з набранням рішенням статусу остаточного, включаючи процедури перегляду, а у випадках, коли таке рішення підлягає примусовому виконанню, – і виконання такого рішення [4, с. 517].
Справедливість судового розгляду визначається тим, наскільки об’єктивним та істинним був розгляд певного спору на всіх етапах. «Справедливість», залежить від того, чи було надано заявникам можливості для того, щоб викласти свою позицію в справі і заперечити докази, які, на їхню думку, є помилковими. Крім того, в деяких рішеннях ЄСПЛ можна віднайти позицію, що «справедливий розгляд» включає в себе такі аспекти правосуддя, як змагальний характер процесу (Роу Девіс проти Сполученого Королівства, 2000 р.), рівність сторін (Брандштеттер проти Австрії, 1991 р.), що означає справедливий баланс, відсутність обмежень чи привілеїв, рівність процесуальних можливостей; особиста присутність (Екбатані проти Швеції, 1988 р.) [13, с.582, ] і право на публічний розгляд (Кембелл і Фелл проти Сполученого Королівства, 1984 р.) [4, с. 550].
Право на публічний розгляд справи засноване на концепції відкритого і прозорого здійснення правосуддя, яка служить важливою гарантією інтересів окремих осіб і суспільства в цілому. Публічний характер судочинства є одним із засобів підтримання суспільної довіри до судів.
Вищезазначені елементи зумовлюють право кожної особи на доступ до правосуддя, стають підґрунтям при його здійсненні що безумовно відповідає вимогам громадянського суспільства. Судова влада оцінюється населенням як справедлива тоді, коли вона застосовує закони, що сприймаються як справедливі, вирішує справи, встановивши істину, достовірно дослідивши фактичні обставини справи, приймає рішення відповідно до з’ясованих у процесі розгляду фактів.
Література:
1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст.141.
2. Гуренко М. М. Деякі аспекти розуміння гарантій прав і свобод людини та громадянина // Вісн. Луган. акад. внутр. справ МВС України. – Луганськ:
Луган. акад. внутр. справ МВС України, 2002. – Вип. 3. – С. 33–41.
3. Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О. Л. Жуковської. – К.: ЗАТ «ВІПОЛ», 2004. – 960 с.
_________________________
Науковий керівник: Скуріхін Сергій Миколайович, кандидат юридичних наук, доцент, Національний університет «Одеська юридична академія»
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
