Нікейська імперія була найбільшим та найбільш життєздатним з грецьких держав-спадкоємців Візантійської імперії.
З перших днів існування нової держави воєнні дії проти західних завойовників та боротьба з конкурентами за гегемонію і відновлення візантійської державності були основним змістом всієї внутрішньої та зовнішньої політики Нікеї. У політичному плані півстолітня історія імперії – це ланцюг безперервних битв та походів, договорів та союзів з одним із супротивників проти іншого.
Причини швидкого економічного зростання Нікейської імперії пояснюється специфікою внутрішнього розвитку та географічного положення західних районів Малої Азії. Соціально-економічні реформи нікейських імператорів дозволили створити боєздатне військо з греків та широко залучати на службу найманців. Крім того, міцна соціальна опора в особі дрібних феодалів при ослабленні відцентрових сил феодальної знаті сприяла зміцненню внутрішньополітичного становища в державі та успіхам на міжнародній арені, які зрештою призвели до відновлення Візантійської імперії під владою нікейських імператорів.
В період правління першого нікейського імператора Феодора Ласкаріса (1205 – 1222 роки) успіхи Нікейської імперії у воєнних діях проти латинян були незначними, однак імператору вдалось відстояти самостійність Нікеї, зміцніти особисту владу та провести реформу державного управління та військову реформу, створивши фундамент для грецької Реконкісти [2]. Шляхом воєн та політичних інтриг він досить швидко перетворив Нікейську імперію в найміцнішу грецьку державу Малої Азії.
Іоанн III Дука Ватац (1221 – 1254 роки), зять Феодора I Ласкаріса та другий нікейський імператор, у ході Нікейсько-латино-болгарської війни (1233 – 1241 роки) остаточно вигнав франків з Малої Азії та закріпився на європейському березі. Проте, через перевагу венеціанських військово-морськіх сил, оволодіти Константинополем нікейцям не вдалося.
Царювання Феодора II Ласкаріса (1254 – 1258 роки) було коротким. Він страждав на тяжку хворобу, що супроводжувалася болісними епілептичними припадками [3]. За короткий час свого правління, запам'ятався високою для свого часу освіченістю та війною з Болгарією, в якій відстоював завоювання свого батька на Балканському півострові.
Царювання нового імператора, недовге, але змістовне, примітно перш за все тим, що жодної активної та вольової дії з боку Іоанна IV Ласкаріса (1258 – 1261 роки) через його малолітства не відбулося [1]. Після смерті його батька, Феодора II Ласкаріса, опікунство та регентство при малолітньому Іоанні IV Ласкарісі силою захопив Михайло Палеолог, який в 1259 році проголосив себе імператором-співправителем Михайлом VIII Палеологом.
У 1261 році, вже після відвоювання Константинополя та реставрації Візантійської імперії, побоюючись змови з боку прихильників Ласкарісів, Михайло VIII Палеолог наказав осліпити десятирічного Іоанна IV Ласкаріса, після чого став єдиновладним правителем відновленої імперії.
Література:
1. Величко А. М. История византийских императоров. Москва : ФИВ, 2009. 519 с.
2. Диль Шарль. Византийские портреты / перевод с франц. М. В. Безобразова. Москва : Искусство, 1994. 448 с.
3. История Византии: в 3-х т. / Сказкин С. Д., Удальцова З. В., Литаврин Г. Г. и другие. Москва : Наука, 1967. Т. 3. 521 с.
____________________
Науковий керівник: Черкасов Станіслав Сергійович, кандидат історичних наук, доцент, Запорізький національний університет
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
