У відповідності до статті 1 Закону України «Про судову експертизу» (далі - Закон), «судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини судового слідства». Завданням такого дослідження є встановлення фактичних даних щодо власностей досліджуваних об'єктів, зокрема шляхом вивчення, аналізу та порівняння їхніх ознак. Головною функцією судового експерта є надання письмового висновку на підставі проведенного із застосуванням спеціальних знань дослідження наданих на експертизу об'єктів.
Висновок експерта є не просто констатацією фактів об'єктивної реальності та їх описом. Експерт дає цим фактам своє тлумачення у системі понять певного класу експертиз. Межі цього судження експерта визначені завданнями, що ставить суд. При цьому експерт не лише пояснює у своїх висновках певні обставини справи, але й виокремлює у представлених судом матеріалах певні ознаки та властивості, які служитимуть для прийняття його подальших висновків. Отже, можна стверджувати, що висновки експерта при дослідженні об'єктів інтелектуальної власності є відображенням його дослідницької діяльності з виявлення, класифікації, роз'яснення виділених ознак та властивостей об'єктів експертизи, на підставі яких формується думка експерта, важлива для розуміння об'єктивності змісту такого доказу [1].
Експерт та інші учасники спору повинні чітко розуміти – які нормативні документи, визначення, джерела інформації та підходи має використати експерт, які дії і в якій послідовності мають бути виконані експертом при проведенні конкретнеого експертного дослідження. Наявність такої методики дозволить суттєво зменшити як рівень суб'єктивності експерта при проведенні експертизи, так і суб'єктивність сторін у спорі при оцінці такого експертного дослідження.
Висновок судової експертизи жодним чином не має переваг перед іншими доказами. Тому випадки, коли всупереч закону суди розглядають висновки експертів як джерело доказів, що має перевагу у порівнянні з іншими доказами, без належної їх перевірки і оцінки або переоцінюють доказове значення ймовірних висновків, є помилковою практикою, на що неодноразово звертав увагу Верховний Суд України, зокрема _ у постанові Пленуму від 30 травня 1997 р. № 8.
За статистичними даними, основну масу цивільних справ, пов'язаних з об'єктами інтелектуальної власності, складають справи про порушення прав на об'єкти промислової власності – винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг (торговельні марки), а також про визнання недійсними охоронних документів на ці об'єкти. Відповідно до предмету позову формується і суб'єктивний склад осіб, які беруть участь у справі. Так, для прикладу, у справах першої із зазначених категорій (про порушення прав власників охоронних документів) позивачем, зазвичай, виступає саме власник прав або його правонаступник, а відповідачем – особа, яка, на думку власника прав, ці права порушує. При цьому дії, що визначаються порушенням прав, як і дії, що такими не визначаються, визначені відповідними нормами спеціальних законів. Мета доказової діяльності позивача (представника позивача) у таких справах полягає у доведенні за допомогою доказів, що є в розпорядженні позивача, факту вчинення відповідачем дій, що кваліфікуються матеріальними нормами як порушення прав власника охоронюваного документа. Ключовим моментом у цьому випадку є, як правило, визначення фактів використання відповідачем об'єкта, що охороняється, без відповідного дозволу власника прав.
На практиці експерт сам вирішує, з яким ступенем деталізації повинно викладатися проведене ним дослідження. Законодавством передбачено лише, що будь-яка експертиза у дослічдницькій частині повинна містити загальну оцінку проведенного дослідження та обгрунтування висновків, які зробив експерт [2]. Однак експерт виступає в судовому процесі як носій спеціальних знань, а, отже, предметом дослідження повинні виступати обставини, з'ясування яких потребує застосування саме спеціальних, а не загальних знань. Ерудиція експерта може відіграти значну роль у підготовці висновку, але спроби дослідження ним загальновідомих та загальнодоступних понять і явищ лише засмічують висновок інформацією, яка здебільшого не має значення для справи або може бути відома суду і без залучення експерта і, як наслідок, призводить до знецінювання ролі судової експертизи об'єктів інтелектуальної власності взагалі.
Література:
1. Березанська В. Щодо проведення судових експертиз об'єктів інтелектуальної власності // Інтелектуальна власність.- 2007. - № 12. – С. 30-33.
2. Березанська В. Дорошенко О. Межі компетенції судового експерта у цивільному процесі з розгляду спорів, пов'язаних з порушенням прав інтелектуальної влвсності // Інтелектальна власність. – 2009. - №2. – С. 33-42.
____________________
Науковий керівник: Колінько Олена Олександрівна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри права Київського кооперативного інституту бізнесу і права
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
