На початку 1990-х рр., в історіографії окресленої теми простежується спадковість наукових інтересів істориків, започаткованих ними наприкінці 1980-х рр. Продовжили виходити монографії, присвячені відомим меценатам, фінансистам, банкірам. Н. Думова присвятила працю московським меценатам [1], Б.В. Ананьїч калузькому купецтву, І. Білібіну, В. Кокарєву та ін. [2]. Згодом російські історики продемонстрували нові підходи до аналізу теми, яку стали висвітлювати крізь призму промислової політики та її ролі в модернізації держави протягом XVIII–XІX ст. Складовим модернізації тогочасного суспільства почали присвячувати конференції, учасники яких уперше дали всебічний аналіз причинам і наслідкам реформи на основі неупереджених оцінок. Найактивніше проявили себе науковці Єкатеринбургу, започаткувавши серію наукових конференцій. Так варто згадати роботи В.В. Алєксєєва, присвячені питанням модернізації Росії в цивілізаційному вимірі. Науковець зробив спробу уперше відстежити процеси реформ в тісному поєднанні зі світовими тенденціями і змінами, демонструючи комплексний підхід [3], [4].
Історики активізували роботу над темою переосмислення загальної історії царської Росії на межі ХІХ – ХХ ст., охопивши питання широкого змісту розвитку економіки, фінансової системи у контексті застосування модернізаційної парадигми. Попри дотичність праць до нашої теми, науковці О.А. Арін [5], В.М. Арсентьєв [6], Л.І. Бородкін, Ю.П. Бокарєв [7] проаналізували ситуацію на основі нових теоретико-методологічних підходів. Вони розглянули історію імперії в зв’язку з модернізаційними процесами в Європі. Якщо дорадянські вчені підкреслювали, що причинами трансформації банківської системи Росії стали світові процеси, оскільки старі методи роботи банків Росії загальмовували міжбанківські комунікації, то сучасні, наповнили його новим змістом, зробивши акцент на гострій нерозв’язаній у ті часи проблемі пошуку власного автентичного шляху розвитку Росії.
Наразі серед російських економістів і фінансистів точиться дискусія стосовно доцільності копіювання імперією європейського модернізаційного шляху у другій половині ХІХ ст. Більшість дослідників підкреслюють що невірність наукової парадигми, яка тривалий час полягала в тому, що автори дискутували в рамках «за» чи «проти» наслідування європейських правил і реформ та ставлять питання, що оцінювати ситуацію так неправильно. А.С. Сенявський у праці «Модернизационная парадигма в исследовании российской истории: «за» и «против»» [8] доводить, що варто вести дослідження у напрямі пошуку свого автентичного шляху розвитку і ставити питання чи він такий був можливий? Тому у ХІХ ст. суспільство розхитали перед вибором: робити реформи на європейський манер чи відставати у розвитку, але мало хто з державників працював у пошуку власне автентичного шляху розвитку для країни.
Слід звернути увагу, що дослідник Мордовського національно дослідницького державного университету ім. М. П. Огарьова з м. Саранськ М.М. Арсентьєв у найновіших публікаціях також розвиває думку про власний автентичний шлях розвитку Російсько імперії. Він визнає потребу в реформуванні всіх життєвих складових країни, проте з урахуванням доцільності та можливостей і особливостей регіонів країни [9]. Фактично його погляди цілком збігаються з критикою банківської реформи В. Кокарєвим, який одним із перших наголосив, що бездумне копіювання західноєвропейської моделі реформ без урахування російських потреб і реалій згубно впливало на розвиток країни.
Отже, банківська реформа, проведена в Російській імперії у другій половині ХІХ ст. певною мірою дала поштовх появі нових підходів в історіографії. Якщо в дорадянську та радянську добу історики увесь час розглядали як цю реформу, так і решту прогресивних реформ окресленого періоду з погляду «за» чи «проти» наслідування європейським стандартам реформ, то наразі пропонується нова наукова парадигма, пов’язана із пошуком у рамках «чи можливий був власний шлях розвитку країни без копіювання західноєвропейських стандартів проведення реформ?». Такий підхід є новим, актуальним і сприяє подальшій науковій дискусії.
Література:
1. Думова Н. Московские меценаты. – М., 1992.
2. Ананьич Б.В. Банкирские дома в России 1860-1914 гг. Очерки истории частного предпринимательства. – Л., 1991.
3. Алексеев В.В. Промышленная политика как фактор российских модернизаций (XVIII–XX вв.) // Промышленная политика в стратегии российских модернизаций XVIII–XXI вв.: материалы Междунар. науч. конф., посвящ. 350-летию Н. Д. Антуфьева-Демидова. – Екатеринбург, 2006. – С. 6–14.
4. Алексеев В.В. Российская модернизация в цивилизационном измерении // Цивилизационное своеобразие Российских модернизаций: региональное измерение: материалы Всерос. научн. конф., 2–3 июля 2009 г. / отв. ред. И. В. Побережников. – Екатеринбург, 2009. – 428 с.
5. Арин О. А. Правда и вымыслы о царской России: конец XIX – начало ХХ в. – М.: ООО «Ленанд», 2009. – 140 с.
6. Арсентьев В. М. Экономическое развитие России в XIX – начале ХХ века: опыт применения модернизационной парадигмы // Экономическая история. – 2010/2. – № 9. – С. 4–18.
7. Арсентьев Н. М. Бородкин Л. И., Бокарев Ю. П. [и др]. Проблема модернизации России в XIX–XX вв.: теоретико-методологические подходы, исследовательский опыт» // Экономическая история. – 2007. – № 5. – С. 3–23.
8. Сенявский А. С. Модернизационная парадигма в исследовании российской истории: «за» и «против» // Бюл. Науч. совета РАН по проблемам рос. и мировой экон. истории [Саранск]. – 2008. – № 5. – С. 11–15
9. Арсентьев Н.М. Дилемма индустриализации России в XIX в. // Экономическая история, 2017. – № 3 (38). – С. 31–49.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
