Удосконалення та подальший розвиток правової системи України, яка розвивається сьогодні під впливом глобалізаційних процесів, потребує легітимної, науково обґрунтованої концепції правової політики держави, яка допомогла б правильно визначити цілі і засоби перетворення правового життя суспільства. Розробка категорії правової політики є безпосереднім завданням вітчизняної юридичної науки.
Правова політика виникла як самостійний напрямок дослідження права в юриспруденції у другій половині ХІХ ст. («політика права»), завданням якої стало критичне оцінювання діючого законодавства і розробка ідей щодо удосконалення існуючого механізму правового регулювання.
Проблематика правової політики є малодослідженою в українській юридичній науці. Серед досліджень, присвячених питанням формування загальнодержавної концепції правової політики, слід зазначити роботи В. Тація, Ю. Шемшученка, В. Селіванова, О. Петришина, О. Руднєвої та інших.
Досить складно визначити сутність правової політики, що є складним, багатогранним явищем, оскільки вона безпосередньо опосередкована рівнем правової свідомості суб’єктів правової політики та пануючою правовою ідеологією. Крім того, становлення нової юридичної категорії у вітчизняній юридичній науці сповільнюється через розходження думок вчених щодо змісту поняття «правова політика».
Будь-яке визначення правової політики не повинно розходитися із загальним уявленням про політику і право в їх традиційному розумінні. Семантичний аналіз кожного з термінів спонукає до наступних висновків. Політика – система цілей та засобів їх досягнення тієї чи іншої держави у сфері внутрішнього і зовнішнього життя [1, с. 629]. Будь-яка політика держави не може бути реалізована без такого соціального інструмента як право. Право – система соціальних загальнообов’язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечується державою [2, с. 5]. Отже, державна політика, з тим щоб бути легітимною, повинна набувати правової форми, а право, у свою чергу, з тим щоб бути дієвим, має забезпечуватися державним примусом. На думку М. Матузова, «право і політика повинні розвиватися в єдиному руслі, оскільки вони потрібні одне одному, а тому можна говорити не тільки про право в політичному вимірі, але і про політику у правовому вимірі» [3, с. 24].
Держава з метою упорядкування різних сфер життєдіяльності суспільства продукує різні види політики, як то економічну, соціальну, культурну, ідеологічну тощо, у тому числі й правову політику. Всі види політики тісно взаємопов’язані між собою та упорядковуються за допомогою правових інструментів (зокрема, через правові акти та інші юридичні засоби) з метою надання державним рішенням правової форми (легітимності), що сприяє, у свою чергу, більш ефективному виконанню соціальних, економічних, політичних та інших важливих задач в інтересах суспільства. Критерієм розмежування правової та інших видів політики держави виступає, на думку дослідників, зв’язок управлінської діяльності з юридичною сферою життя суспільства [4, с. 15]. Так, якщо стратегія економічного чи культурного розвитку, здійснюється за допомогою права, то йдеться про економічну політику, що здійснюється за допомогою права. Якщо ж йдеться про політику у сфері права, тобто стратегію по перетворенню механізму правового регулювання за допомогою права та його засобів, то її слід розглядати як правову політику, що є самостійним видом державної політики поряд з економічною, культурною, національною політикою тощо.
Правовій політиці як і будь-якій іншій політиці держави притаманні певні ознаки. Вирізняють загальні ознаки правової політики, що можуть бути притаманні й іншим видам політики: державно-вольовий та імперативний характер; системність; фундаментальність; концептуальність; реалістичність; публічність; динамічність і стабільність; плановість; залежність від факторів зовнішньої та внутрішньої середовища тощо [5, с. 6]. Серед спеціальних ознак, тобто властивих лише правовій політиці, можна визначити наступні ознаки: заснована на праві і пов’язана з ним; здійснюється правовими методами; охоплює правову сферу діяльності; у необхідних випадках спирається на примус; є публічною; відрізняється нормативно-організаційними засадами; у її формуванні беруть участь численні суб’єкти; відповідає інтересам особи, суспільства і держави; слугує ефективним засобом перетворення суспільства і обмеження влади законом [6, с. 122-123].
В цілому, правову політику можна визначити, на нашу думку, як сукупність ідей стратегічного характеру, що вироблені органами державної влади та органами місцевого самоврядування за участі інститутів громадянського суспільства і втілені у конкретні програми розвитку правового життя суспільства та держави. Правові ідеї стратегічного характеру, що полягають в основі правової політики, повинні мати належне наукове обґрунтування, оскільки в іншому випадку правова політика буде являти собою, на думку дослідників, лише конгломерат безсистемних заходів в галузі правотворчості, нездатних призвести до запланованого результату [7, с. 101].
Таким чином, правову політику слід розглядати як самостійний вид державної політики, що втілюється у нормативній формі. Наукові основи правової політики повинні являти собою систему знань не лише теоретичного, але і практичного характеру, що сприятимуть законодавцю продумано проводити ефективні заходи у сфері модернізації соціальних відносин, розвитку громадянського суспільства в Україні та формування засад правової держави. Розробка даної категорії є на сьогоднішній день однією з головних задач науки теорії держави і права, в межах якої вже ведуться дослідження причин виникнення правової політики, її місця і ролі у системі категорій сучасного правознавства.
Література:
1. Юридична енциклопедія: в 6 т./редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. Київ : «Укр. енцикл.», 2002. Т. 4. 720 с.
2. Юридична енциклопедія: в 6 т./редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. Київ : «Укр. енцикл.», 2002. Т. 5. 736 с.
3. Матузов Н. И. Актуальные проблемы российской правовой политики. Государство и право. 2001. № 10. С. 5-12.
4. Малько А. В. Шундиков К. В. Правовая политика современной России: цели и средства. Государство и право. 2001. № 7. С. 15-22.
5. Малько А. В., Саломатин А. Ю. Основы правовой политики: Учеб. пособие для магистрантов. – 2 изд. Москва : РИОР: ИНФРА-М, 2017. 170 с.
6. Исаков Н. В. Правовая политика современной России: проблемы теории и практики : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.01. Ростов-на-Дону, 2004. 459 с.
7. Правовая политика и правовая реформа в современной России (обзор материалов «круглого стола»). Государство и право. 2009. № 4. С. 100-107.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
