Верхівкою системи виконавчої влади є уряд – один із вищих органів держави, компетенція якого лише умовно може бути зведена до виконання законів, здійснення завдань у сфері управління.
Норми, що регулюють порядок формування та повноваження уряду, його структуру, звітність, взаємини його членів як між собою, так і з іншими державними органами формують конституційно-правовий статус уряду.
У деяких країнах проводять розмежування між урядом, що засідає під головуванням глави держави, і урядом, в якому головує прем'єр-міністр. До складу уряду входять керівники міністерств та центральних відомств. Також у кожній країні «уряд» називається по-різному. Його офіційні найменування найрізноманітніші: Уряд (Німеччина, Франція, Чехія, Молдова), Рада міністрів (Бельгія, Італія, Сирія), Кабінет міністрів (Азербайджан, Україна, Латвія), Кабінет (Ісландія, Японія), Державна рада (Китай, Республіка Корея, Швеція), Виконавча рада (Нова Зеландія), Федеральна рада (Швейцарія). Проте, незалежно від найменування, – це завжди колегія, що визначає найважливіші питання політики. Всередині уряду створюють більш вузькі органи загальнополітичного типу: Кабінет у Великобританії, Постійне бюро в Китаї, Президія в Італії і т.п., а також різного роду міжвідомчі структури - комітети у Великобританії, делеговані комісії в Іспанії та ін. [2, с.191].
В деяких країнах американського континенту, побудованих за типом президентських республік (де уряд як колегіальний орган виконавчої влади відсутній), урядом називають всю сукупність органів влади. У розділі ІІ Конституції Аргентинської нації Федеральний уряд складається з трьох підрозділів «Законодавча влада», «Виконавча влада», «Судова влада» [4, с. 353].
У парламентських республіках уряд займає по відношенню до парламенту сильніші позиції, ніж в президентських республіках. У найпоширенішому розумінні уряд, колегіальний орган універсальної компетенції, що здійснює виконавчу й розпорядницьку владу в країні.
Уряд здійснює загальне керівництво державними (публічними) справами і відповідає перед народом за свою діяльність. В умовах демократії уряд повинен висловлювати загальні інтереси, а не особисті, корпоративні або регіональні. Він забезпечує проведення внутрішньої та зовнішньої політики, охорону конституційного ладу і встановлення правопорядку.
Як правило, у системі державної влади уряд займаєдомінуюче положення. Очолюєуряд прем’єр-міністр, голова ради міністрів, канцлер чи інша посадова особа. У президентських і напівпрезидентських республіках главою уряду є президент, як виняток, – віце-президент або адміністративний прем’єр-міністр. Створення або скасування останньої відповідальної державної посади залежить цілком від президента, який передає йому частину свої повноважень, як правило, соціально-економічного характеру. У класичних президентських республіках глава держави присутній на всіх засіданнях уряду (кабінету) і безпосередньо керує ним [5, с. 180].
Уряд взаємодіє з різними державними органами, перш за все з парламентом. Законодавчий орган здійснює контроль за урядом і його політикою. Найширші контрольні повноваження проявляються в рамках парламентських форм правління. Глава держави бере участь у формуванні уряду, а в президентській республіці, і в абсолютній монархії – навіть очолює його.
Уряд керує роботою міністерств, відомств, інших органів виконавчої влади, координує та контролює їх діяльність. Статус і функції члена уряду несумісні в абсолютній більшості держав з депутатським мандатом, за винятком держав з розвиненими традиціями класичного парламентаризму, будь-якою виборною посадою, з діяльністю, прямо спрямованою на отримання прибутку [3, с. 156].
З політичного погляду склад уряду буває: однопартійний, коаліційний та безпартійний. В країнах парламентської демократії, де існує парламентська більшість формуються однопартійні уряди. В даному випадку, конкретна політична партія має у своєму розпорядженні стабільну більшість депутатських мандатів (Велика Британія, Нова Зеландія, Японія до початку 90-х рр.. ХХ ст.) [1, с. 1056]. Коаліційні уряди створюються там, де жодна політична партія не має сталої більшості у парламенті (Італія, Нідерланди, Фінляндія). Якщо партіям у парламенті не вдалося домовитися про створення коаліції, а розпускати парламент (нижню палату) небажано, тоді створюють безпартійний уряд.
У цілому ж спостерігається тенденція до збільшення влади до управлінських повноважень і функцій у руках уряду і до його більшої самостійності, прагнення уникнути реального парламентського чи громадського контролю.
Для стабільного функціонування системи державної влади у демократичній державі є система стримувань і противаг. Дана система забезпечує взаємну підконтрольність різних гілок і центрів державної влади та запобігає концентрації влади в одній гілці чи в руках однієї особи.
Механізм стримувань і противаг у демократичних країнах забезпечує: розподіл повноважень між органами державної влади;відносну самостійність ключових органів державної влади під час здійснення їхніх повноважень;надання відповідних контрольних повноважень кожній гілці влади.
На думку дослідників, система стримувань і противаг допускає конкурентність між різними органами державної влади, наявність засобів для їх взаємного стримування і підтримки відносної рівноваги сил. Головне завдання механізму стримувань і противаг – недопущення такого способу, будь-якою гілкою влади, за якого події, що розвиваються, мають безповоротний характер, внаслідок чого застосування стримувань і противаг стає неминучим. Дана система створена для урівноваження гілок влади, не допускає узурпації влади однією з гілок влади, запобігає можливим конфліктам, забезпечує тісну взаємодію гілок влади при підготовці правових рішень. Для надійного налагодження ділових взаємовідносин між державними органами визначають конкретні форми і методи системи стримувань і противаг.
Методами системи стримувань і противаг є контроль, координація. планування спільних заходів, укладання угод про спільну діяльність та відповідальність тощо.
Підсумовуючи вищевказане, можна стверджувати, що роль уряду, його місце в системі державного механізму багато в чому залежать від форми правління, що існує в певній державі. У президентських республіках і абсолютних та дуалістичних монархіях, де виконавча влада належить главі держави, уряд відіграє другорядну роль, він носить допоміжний характер. У країнах із парламентською формою правління саме урядові на чолі з прем’єр-міністром належить повнота виконавчої влади. У багатьох республіках із змішаною формою правління глава держави не входить до системи виконавчої влади. Президент є лише главою держави, хоча частіше за все він володіє значними повноваженнями в сфері виконавчої влади.
Список використаної літератури:
1. Конституционное право зарубежныхстран: Учебник для вузов / Подобщ. М. В. Баглая, Ю. И. Лейбо и Л. М. Энтина /М.В.Баглая, Ю.И.Лейбо и Л.М. Энтин. — 2-е изд., перераб. - М.: Норма, 2005. — 1056 с.
2. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.М. Бесчастний, О.В. Філонов, В.М. Субботін, С.М. Пашков; За ред. В.М. Бесчастного/ В.М.Бесчасний. - К.: Знання, 2007. - 191 с.
3. Волощук О.Т., Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: навчальний посібник / О.Т. Волощук, А.З. Георгіца. – Чернівці: Технодрук, 2012.- 156 с.
4. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн : Навчальний посібник / А.З. Георгіца. – Чернівці: Рута, 2000. – 353 с.
5. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник / В.М. Шаповал. – К.: АртЕк, Вища шк.., 1997. – 180 с.
___________________________
Науковий керівник: Жукорська Ярина Михайлівна, кандидат юридичних наук, доцент, Тернопільський національний економічний університет
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
