На даний час, коли відбувається реформування сфери охорони здоров’я, досить гостро постають питання щодо необхідності реформування норм права, що регулюють відносини, які виникають у сфері надання медичної допомоги. В нашій державі діє чимало нормативно-правових актів, проте деякі з них не роз’яснюють проблемну термінологію або взагалі їм бракує сучасних підходів у їх розв’язанні.
Відомо, що термін «медична допомога» вживається у ст. 49 Основного закону країни та у преамбулі, ст. 4, 16, 25, 33, 37, 52, 58, 60, 78 Закону України «Основ законодавства України про охорону здоров’я» (далі – Основ). На думку науковців та фахівців практиків, висловлюється позиція, що деякі норми, особливо ст. 4, 16, 25, 33, 37, 52, 58, 60, 78 Основ регулюють вузлові складові медичної допомоги, бо передбачають функціонування швидкої, невідкладної, первинної, спеціалізованої, високоспеціалізованої медицини [1, с. 35-36].
Науковець Т. Є. Сучкова вважає, що базове поняття «медична допомога» випливає із норм Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», а також статті 49 Конституції України, де визначається гарантування права на медичну допомогу. Але у порівнянні із більш широким поняттям права на охорону здоров’я, воно «представляє собою індивідуальний підхід і є … лише частиною системи охорони здоров’я» [2, c. 20].
Досить критично, подає свою позицію М. К. Хобзей, який наголошує, що «наявна криза в державі, пов’язана із охороною здоров’я та надання медичної допомоги населенню України, може спричинити непередбачувані наслідки. Оскільки, від стану здоров’я громадян, в переважній більшості, залежить не тільки безпека країни, а й її економічне зростання, суспільно політичний, соціальний, гуманітарний розвиток, примноження культурного надбання і зміцнення могутності країни в цілому» [3, c. 3].
На нашу думку, право на медичну допомогу – це можливості кожної фізичної особи, котрі носять значиму цінність і мають формальну визначеність, гарантовані суспільством і державою, щодо отримання комплексно лікувальних й профілактичних заходів в закладах охорони здоров’я задля збереження життя і здоров’я. Підстава та обсяг її надання гарантує чинне законодавство, втім має бути досягнута головна мета – відновлення працездатності, яка покладаєтьсяна професійно підготовлених медичних працівників. Зважаючи на вищезазначене, вважаємо за необхідне зробити конкретизацію в законодавчому полі права на медичну допомогу, в аспекті врахування диференціації потреб різних категорій населення. Це в свою чергу «закладе підґрунтя у майбутньому для ефективних механізмів та реалізації на практиці правових норм задля надання потрібного об’єму медичної допомоги». [4, c. 24].
Стаття 49 Конституції України закріплює право громадян на охорону здоров’я та медичну допомогу й відповідні обов’язки держави, проте норма нічого не містить стосовно обов’язків громадян належним чином піклуватись про своє здоров’я. Лише у ст. 10 Основ подаються обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я. Зокрема, визначено, що громадяни України зобов’язані, насамперед, дбати про своє здоров’я та дітей, не завдавати шкоди здоров’ю інших громадян. Законодавство передбачає випадки, де потрібно проходити профілактичні медичні огляди та робити щеплення. Обов’язком залишається вжиття заходів екстреної медичної допомоги іншим особам, котрі знаходяться у невідкладному стані, як цього вимагає Закон України «Про екстрену медичну допомогу». Цей же закон фіксує і виконання інших обов’язків громадянам, що передбачені законодавством про охорону здоров’я.
Аналізуючи перераховані обов’язки держави в ст. 49 Конституції України щодо фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних закладах, та розвитку їх мережі, слід вказати, що на нинішньому етапі, вони скоріше носять декларативний характер, адже не передбачена юридична відповідальність за не виконання зазначених обов’язків. Наголошуємо, що сам зміст права на медичну допомогу варто розцінювати як змогу особи отримати професійну, кваліфіковану допомогу задля проведення діагностики стану здоров’я, профілактики та лікування порушень у здоров’ї людини та населення країни, відчути реальні позитивні зміни від реформування медичної галузі.
Водночас, у змісті конституційно-правового інституту нині чільне місце займають у свій сукупності правові норми, котрі надають можливість на отримання якісного комплексу медичних заходів, що спрямовані на підтримку та/ або відновлення здоров’я. Їх практичну користь слід використати під час розробки нового поняття «медична допомога». Ми переконані, що включення до визначення поняття «якість медичної допомоги»критерію оцінки - правильності застосування методів профілактики, діагностики, лікування та медичної реабілітації не лише сприятиме розв’язанню проблем в площині застосування конституційного права на медичну допомогу, а буде допомагати фахівцям-медикам в їх практичній діяльності, громадянам – у захисті своїх прав на медичну допомогу.
Література
1. Антонов С. В. Цивільно-правова відповідальність за заподіянняшкоди здоров’ю при наданні платних медичних послуг : дис. канд. юр. наук: 12.00.03. Київ, 2006. 206 с.
2. Сучкова Т. Е. О необходимости наделения статусом государственных служащих медицинских работников, осуществляющих медицинскую деятельность в государственных медицинских учреждениях / Медицинское право №4. 2013. С. 20–26.
3. Хобзей М. К. Деякі аспекти організації медичної допомоги в Україні/ Медичні перспективи. Т. 15, №4. 2010. С. 1–4.
4. Віткова В. С. До питання поняття права на медичну допомогу /Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції. Херсон. 2016. С. 22-24.
_______________________
Науковий керівник: Катеринчук Катерина Володимирівна, кандидат юридичних наук, доцент, Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
