«Біженець» як соціальне поняття відоме у світі віками, проте його сучасне юридичне розуміння до ХХ століття у міжнародному праві визначене не було. Зазвичай це поняття означало будь-кого, хто прагнув врятуватись від обставин, які вважав нестерпними та загрозливими: небезпека, позбавлення свободи, переслідування, загроза життю, злидні, війна чи громадянський конфлікт, стихійне лихо, посуха, землетрус, голод, тощо.
Виникнення поняття «біженець» у правовому полі пов’язано з припиненням відкритої та необмеженої міграції у зв’язку із запровадженням систематичного імміграційного контролю у роки Першої світової війни. Події Першої світової війни, революції та громадянської війни у Росії, греко-турецької війни 1912-1922 років стали значним поштовхом для неконтрольованого, тобто незаконного пересування громадян з однієї із зазначених держав в інші [1, с.12].
Врегулювання проблеми біженців вимагало від міжнародної спільноти глобального підходу, колективної та скоординованої політики. В межах національних інтересів чи юрисдикції певної країни вирішення проблеми біженців було неможливим, оскільки це спрямовувало її з однієї держави в іншу.
Створення та діяльність Ліги Націй у двадцятих роках ХХ століття позначає значний період у формування політики міжнародного захисту прав біженців [2]. Підґрунтя здійснення Лігою Націй гуманітарної діяльності закладено у пункті А, статті 23 Статуту Ліги, де зазначалось, що її Члени докладатимуть зусиль для забезпечення та збереження справедливих і гуманних умов праці для чоловіка, жінки і дитини на своїх власних територіях, а також у всіх країнах, на які поширюються їхні торгові і промислові відносини, і до заснування з цією метою необхідних міжнародних організацій [3]. Відтак, допомога біженцям була визначена як частина нової міжнародної політики [4, 86-87].
Розроблення шляхів щодо надання біженцям правового статусу Ліга Націй доручила новоствореному тимчасовому інституту - Верховному комісару. На цей пост було призначено Фрітьофа Нансена (Fridtjof Nansen), норвезького мандрівника, океанографа, біолога, громадського діяча, ректора Університету Осло, який представляв Норвегію в Лізі Націй.
В 1926 році на міжнародній конференції в Женеві, скликаній Верховним комісаром, прийнято Угоду про видачу посвідчень особи російським та вірменським біженцям. Цей документ є визначний тим, що у ньому вперше на міжнародній арені було вироблено та запропоновано поняття «біженець», яке застосовувалось до конкретних груп осіб. Так, у статті 2 Угоди зазначалось, що біженець це:
росіянин – будь-яка особа російського походження, яка не користується або яка більше не користується захистом уряду Союзу Радянських соціалістичних республік і яка не набула іншого громадянства;
вірменин – будь-яка особа вірменського походження, яка попередньо була підданою Османської імперії, та яка не користується або яка більше не користується захистом уряду Турецької Республіки, та не набула іншого громадянства [5].
В контексті цієї угоди слід звернути увагу що під походженням розумілась територія, а не національність чи раса.
Женевські Угоди 1928 року про правовий статус російських і вірменських біженців, та про поширення на інші категорії біженців деяких заходів, прийнятих на користь російських та вірменських біженців, більш чітко визначали правове становище осіб, що визнавались біженцями, а також розширювали коло осіб, які можуть отримати такий статус. Так, було визначено, що:
- ассирійським, ассиро-халдейським і асимільованим біженцем є будь-яка особа, ассиро чи ассиро-халдейського походження, а також за схожістю будь-яка особа сирійського чи курдського походження, яка не користується або не бажає користуватись захистом країни своєї колишньої приналежності і яка не набула або не володіє іншим громадянством;
- турецький біженець - будь-яка особа турецького походження, раніше піддана Османської імперії, яка за умовами Лозанського Протоколу від 24 липня 1923 року не користується або більше не користується захистом Турецької Республіки і яка не набула іншого громадянства [6].
Як можна помітити, у формулюванні поняття «біженець» Ліга Націй використовувала груповий (категорійний) підхід і правовий статус біженця встановлювався за трьома критеріями: походження; відсутність захисту рідної держави; ненабуття іншого громадянства [7, с.36].
Визначення «відсутність захисту з боку уряду», яке містилося у понятті «біженець» 1926 року, вказує на насильство або переслідування особи з боку власного уряду, через що особа змушена шукати притулок. Використання такого визначення на практиці викликало чисельні труднощі, пов’язані із з’ясуванням, розумінням і застосуванням визначення питання, чи позбавлена особа захисту з боку власного уряду, чи ні.
Женевські акти 1926 і 1928 років внесли корективи у визначення поняття «біженець» як особи, що «не набула іншого громадянства». Такий підхід теоретично допускав відмову стосовно прийняття громадянства іншої держави або небажання самої особи мати інше громадянство. Наявність громадянства гарантувало стійкий правовий зв’язок особи з державою, тобто особи із статусом біженця мали свої права і обов’язки у країні, яка надала їм захист до отримання громадянства. При цьому, поняття «біженець» у той час не містило вказівок на умови та засади, за наявності яких встановлюється даний статус [1, с.13-14].
Крім того, особливістю визначення була відсутність значення причини залишення біженцем країни проживання та обов’язковість обумовлених мотивів для отримання статусу біженця [7, с.36].
Якщо проблеми біженців двадцятих років ХХ століття були переважно зумовлені військовими та етнічними конфліктами, а також утворенням нових держав в повоєнний період, то тридцяті - політичними чинниками. Розширення критеріїв міжнародно-правового визначення поняття «біженець» детерміновано політичними суперечностями, що мали місце в Європі у 30-ті роки ХХ сторіччя, і обумовлені метою виявлення правової допомоги біженцям, що стали жертвами політичних переслідувань [1, c.14].
Зміни у міграційних процесах в тогочасній Європі пов’язані з приходом до влади Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини у 1933 році. Напади німецького уряду на дисидентів та решти небажаних були настільки відкритими та лютими, що зумовили тривогу у світовій спільноті, а до сусідніх з Німеччиною країн почали прибувати нові біженці.
Прийняття 28 жовтня 1933 року на міжурядовій конференції Конвенції про міжнародний статус біженців було логічним продовженням діяльності Ліги Націй у сфері захисту біженців. Так, стаття перша Конвенції передбачала, що її положення застосовуються до російських, вірменських та асимільованих біженців в межах визначень закріплених в угодах від 12 травня 1926 року і 30 червня 1928 року. Водночас, за кожною з договірних сторін зберігалось право вносити в ці визначення поправки та уточнення в момент підписання чи уточнення [8]. Конвенція про міжнародний статус біженців не вносила змін щодо нормативного розуміння поняття «біженець» і не поширювала дію цього статусу на нове коло осіб, та метою прийняття цієї Конвенції було охоплення всіх груп біженців, згаданих в попередніх угодах, прийнятих під егідою Ліги Націй [9, с. 314.].
Подальші історичні події, зумовлені внутрішньою політикою Німеччини щодо власного населення, вимагали рішучих дій від Ліги Націй щодо надання допомоги біженців. Ліга продовжувала використовувати груповий підхід щодо визначення кола осіб, яким могло бути надано статус біженців. Прикладами цього можуть слугувати Угода від 24 травня 1935 року щодо саарських біженців, Тимчасова угода про статус біженців з Німеччини від 04 червня 1936 року, яка стосувалась ідентифікаційних та проїзних документів для біженців, що прибули з Німеччини, а також Конвенція про статус біженців, що прибувають з Німеччини 10 лютого 1938 року.
Події, пов’язані з приєднанням Австрії до Німеччини у 1938 році, зумовили необхідність прийняття додаткового Протоколу до Тимчасової угоди від 04 липня 1936 року та Конвенції від 10 лютого 1938 року. Згідно протоколу від 14 вересня 1939 року преференції Угоди 1936 року та Конвенції 1938 року були підтверджені та поширені на біженців, що прибули з території, «яка колись становила Австрію», та з Судетської області.
Міжвоєнна практика визначення біженців за групами мала кілька переваг. З практичної точки зору це забезпечувало відносно ефективний спосіб надання статусу біженця для великої кількості осіб. При такому підході надання статусу біженця не залежало від самої особи, їй не потрібно було доводити причини залишення рідної країни, а достатнім був факт належності до визначеної групи осіб. Незважаючи на переваги групового призначення, цей метод визначення біженців мав один серйозний недолік – система дозволила відкрити політичні дебати про те, яким групам біженців слід надати допомогу. Наприклад, на Асамблеї 1933 року, німецька делегація рішуче виступала проти будь-якої матеріальної допомоги євреям та політичним дисидентам, що втікали з Третього Рейху. Це заперечення, поєднане з бажанням урядів Англії та Франції заспокоїти Німеччину, призвели до відносно слабкої реакції Ліги Націй на ці події [10, с.12-13].
ЛІТЕРАТУРА:
1. Грабар Н. М. Адміністративно-правовий статус біженців в Україні:Монографія / Наталія Михайлівна Грабар. – Львів: ЛьвДУВС, 2008. – 227 с. – (Край).
2. Barnet L. Global Governance and the Evolution of International Refugee Regime [Електронний ресурс] / Barnet Laura // UNCHR The UN Refugee Agency. New Issues In Refugee Research. – 2002. – Режим доступу до ресурсу: http://www.unhcr.org/research/working/3c7529495/global-governance-evolution-international-refugee-regime-laura-barnett.html.
3. The Covenant of the League of Nations [Електронний ресурс]. – 1919. – Режим доступу до ресурсу: http://avalon.law.yale.edu/20th_century/leagcov.asp.
4. Skran C. Refugees in Inter-War Europe. The Emergence of a Regime / Claudena M. Skran. – Oxford: Clarendon Press, 1995. – 336 с.
5. Угода Ліги Націй про видачу посвідчень особи російським та вірменським біженцям, про доповнення і внесення змін в Угоду від 5 липня 1922 року і 31 травня 1924 року [Електронний ресурс] // Ліга Націй. – 1926. – Режим доступу до ресурсу: http://evolutio.info/content/view/476/100/.
6. Угода про поширення на інші категорії біженців деяких заходів, прийнятих на користь російських та вірменських біженців [Електронний ресурс] // Ліга Націй. – 1928. – Режим доступу до ресурсу: http://evolutio.info/content/view/536/100/.
7. Котляр О. Визначення поняття «біженець» у міжнародних документах / Ольга Котляр. // Адвокат. – 2013. – №153. – С. 36.
8. Конвенція про міжнародний статус біженців [Електронний ресурс] // Ліга Націй. – 1933. – Режим доступу до ресурсу: http://evolutio.info/content/view/537/100/.
9. Sallinen H. Intergovernmental Advocates of Refugees. The Refugee Policy of the League of Nations and the Іnternational Labour Organization in the 1920s and 1930s : дис. докт. соц. наук / Sallinen Harri – Helsinki, 2013. – 405 с.
10. Skran C. The Historical and Contemporary Context of International Response to Asylum Problems / Claudena M. Skran. // Journal of Policy History. – 1992. – Vol.4 № 1. – С. - 12-13.
_________________________
Науковий керівник: Йосифович Данило Ігорович, кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри адміністративного права та адміністративного процесу факультету №3 Інституту з підготовки фахівців для підрозділів Національної поліції Львівського державного університету внутрішніх справ
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
