У сучасному світі, перед суспільством постають актуальні питання, які стосуються не лише окремих держав чи регіонів, а й людства у цілому. Найбільшого загострення набули стосунки людини та природи. Людство впродовж усієї своєї історії користувалося природою інтенсивно, з часом усе більше впливаючи на довкілля. Використання природних ресурсів значною мірою позначилося на якості життя людей, проте економічне зростання, зорієнтоване на кількісні показники, зрештою призвело до колосального забруднення навколишнього середовища.
Збереження природних багатств країни стає вкрай важливою проблемою, від вирішення якої залежить доля теперішніх і майбутніх поколінь. Тому важливим етапом є необхідність вироблення іншого, принципово нового ставлення держави до питання охорони навколишнього природного середовища, а саме до економіко-правового механізму його охорони.
Слід зазначити, що охорона довкілля — це система заходів щодо раціонального використання природних ресурсів, збереження особливо цінних та унікальних природних комплексів і забезпечення екологічної безпеки. Це сукупність державних, адміністративних, правових, економічних, політичних і суспільних заходів, спрямованих на раціональне використання, відтворення і збереження природних ресурсів землі, обмеження негативного впливу людської діяльності на навколишнє середовище [1, c. 37].
Охорона навколишнього середовища перетворилася в глобальну проблему, що зумовлена демографічним вибухом, прискореною урбанізацією, розвитком гірничих розробок і комунікацій, забрудненням навколишнього середовища відходами, надмірним навантаженням на орні землі, пасовища, ліси, водойми. У результаті гірничо-технічної діяльності у світі порушено не менше 15-20 млн га земель, з них 59% площі використано під різні гірничі виробки, 38% — під відвали пустої породи або відходів збагачення, 3% — місця осідання, провалів та інших порушень поверхні, пов'язаних з підземними розробками. Інколи порушення правил ведення гірничих робіт чи масштабна аварія призводить до катастрофічних незворотних наслідків [2, с. 78].
Серед європейських держав Україна має найвищий інтегральний показник негативних антропогенних навантажень на навколишнє природне середовище практично на всій її території. Крім того, офіційно визнаний міжнародний статус нашої держави як зони «екологічного лиха», яка охоплює понад 10 % від загальної території, одержаний Україною після аварії на Чорнобильській АЕС [3, с. 457].
Таким чином, необхідне цілеспрямоване та ефективне вирішення екологічних проблем в Україні.
Перспективи вирішення таких проблем в Україні вбачаються в розширенні міжнародного співробітництва, що об’єктивно зумовлено глобальним характером екологічних проблем та транскордонним характером поширення забруднень. Це вимагає виконання міжнародних зобов’язань України щодо охорони навколишнього середовища, обміну досвідом, технологіями, інформацією, залучення міжнародних фінансових джерел до вирішення національних та транснаціональних природоохоронних проблем як одного з важливих аспектів охорони навколишнього середовища.
Також одним із важливих шляхів реалізації екологічної політики держави є залучення громадськості до управління. Вкрай актуальним залишається це питання й сьогодні. Його правовою основою є ст. 36 Конституції України, відповідно до якої громадяни України мають право на свободу об’єднання в політичні партії і громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, у тому числі й екологічних. Це право є одним із невід’ємних прав, закріплених Загальною декларацією прав людини, іншими міжнародно-правовими документами. [4]
Для вирішення екологічних проблем, також необхідна ефективна реалізація організаційно-правового механізму охорони навколишнього природного середовища. Це механізм організації й системи діяльності органів державної виконавчої влади й органів місцевого самоврядування у сфері публічних екологічних відносин, що виникають у зв’язку з охороною довкілля і забезпеченням екологічної безпеки. Такий механізм забезпечує заходи щодо скорочення з подальшою повною ліквідацією потрапляння в навколишнє природне середовище небезпечних для життя і здоров’я людини речовин; створення екологічно обґрунтованого розміщення і подальшого розвитку продуктивних сил в окремих регіонах і державі в цілому; формування системи спостереження за показниками здоров’я населення з урахуванням стану навколишнього природного середовища; створення й розвиток на території держави мережі природно-заповідного фонду з метою збереження еталонів якості навколишнього природного середовища, захисту й охорони історичних і культурних природних цінностей; досягнення раціонального природокористування за допомогою землеустрою, лісовпорядкування, паспортизації водних об’єктів, устрою територій заповідного, оздоровчого, історико-культурного й рекреаційного призначення. [5]
В Україні питання охорони навколишнього середовища офіційно перебувають у компетенції Міністерства екології і природних ресурсів, але напряму стосуються кожного громадянина. Тому існує низка формальних і неформальних організацій, товариств і рухів охорони довкілля, що дозволяють діяти локально і більш оперативно, ніж державним структурам [6].
Прикладом може слугувати Українська Екологічна Асоціація «Зелений світ» створена в 1988 році як реакція суспільства на жахливий екологічний стан в Україні, спричинений Чорнобильською катастрофою 1986 р. Асоціація є членом найбільшої Міжнародної громадської організації федерації "Друзі Землі" (Friends of the Earth). Вона проводить роботу, спрямовану на захист інтересів людини і природи. Одне із основних завдань Асоціації — зробити так, щоб голос екологічного руху був почутий.
Отже, екологічна ситуація в Україні потребує залучення широкого кола населення до розв'язання екологічних проблем, тісної взаємодії з громадськими екологічними організаціями, підтримки їх ініціативи та конкретних пропозицій, що відповідає і передбачено екологічним українським та міжнародним законодавствами.
Аналіз зазначених проблем дозволяє зробити висновок, що успішне вирішення проблем, які постали перед українською державою, можливе тільки за умови створення та реалізації ефективного економіко-правового механізму охорони навколишнього середовища, який дозволяє об’єднати всі елементи, які спрямовані на охорону навколишнього природного середовища, відображає комплексний і системний підхід до вирішення проблем взаємодії у системі «суспільство – природа».
Список використаної літератури
1. Хільчевський В.К., Забокрицька М.Р., Кравчинський Р.Л. Екологічна стандартизація та запобігання впливу відходів на довкілля. Київ : ВПЦ "Київський університет", 2016 р. 192 с.
2. Гриник О. Ресурси територіальної громади: шляхи формування та ефективного використання. Львів, Проект підтримки громад. 2016 р. 187 с.
3. Екологічне право України. Академічний курс: підручник за заг. ред. Ю. С. Шемшученка. Київ : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005 р. 848 с.
4. Конституція України : офіц. текст. Київ : Алерта, 2017. 80 с.
5. Гетьман А.П. Організаційно-правовий механізм охорони навколишнього природного середовища. Екологічне право і охорона природи. Харків, 2014 р. С. 119-128.
6. Орлатий М.К., Романюк С.А., Дегтярьова І.О. та ін. Ресурсний потенціал регіону: навч. посіб. за заг. ред. М.К. Орлатого. Київ : НАДУ, 2014 р. 724 с.
___________________________
Науковий керівник: Савчук Олена Олександрівна, асистент кафедри екологічного права Національного юридичного університету ім. Я. Мудрого, науковий співробітник Науково-дослідного інституту правового забезпечення інноваційного розвитку Національної академії правових наук України
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
