Сучасний етап розвитку України характеризується потужними кризовими явищами, викликаними не лише внутрішніми (корупція), а й зовнішніми чинниками (війна).
Багато в чому останнє стало можливим унаслідок недооцінки ролі збройних сил в державному механізмі.
Крім того, вітчизняна військова організація тривалий час розглядалася як подальший розвиток військової організації запорозького козацтва, тоді як військовій організації Київської Русі віддавали належне лише окремі професійні дослідники.
Як відомо, військова організація Київської Русі складалася з трьох частин: дружини, загального народного ополчення та іррегулярних військ.
Професійний характер давньоруської дружини виник унаслідок її елітарного характеру, адже вона була доступна тільки для вищих прошарків суспільства, тобто для бояр.
Бояри (попервах «боляри», від «болій», великий) були класом великих землевласників, що своїм майном і значенням домінувала над рештою населення [2, с. 29].
Водночас, правовий статус самих дружинників дещо різнився. Привілейований характер мала т. зв. старша дружина – великі бояри [2, с. 34]. Щодо «молодшої дружини» або «отроків» чи «дітей боярських», тобто просто молоді, то, хоча вона практично уся походила з боярських родів, проте в княжій дружині її призначенням було лише підготовка до військової служби [2, с. 35].
Поряд із дружиною функціонувало й загальне народне ополчення – вої, правовий статус яких визначався їхньою приналежністю до нижчих соціальних верств. Унаслідок того, що ополчення спиралося на територіальну систему, в рамках якої діяли як жителі міст, так і селяни – т. зв. «смерди» або «чорні люди», то спочатку вої не мали взагалі ніякої постійної організації і використовувались лише під час захисту від нападу. Проте, поступово, місцеві князі почали залучати їх до організованих виступів народного ополчення [2, с. 37].
Для боротьби з кочівниками активно залучалася легка кіннота [3, с. 62], у тому числі і з числа степових орд, що перебували під владою наших князів. Вони мали загальне найменування «чорних клобуків». Таку назву степовики отримали за свої гостроверхі шапки, змальовані на давніх картинах у літописах. Сам термін походить від тюркського «каракалпаки», що означає – чорні шапки.
Зазвичай чорними клобуками були печеніги та торки, що або самі перейшли під владу київських князів, або ж останні, захопивши їх, оселили їх на кордоні із Степом. Загалом, до них належали різні племена – берендії або берендичі, ковуї, каспичі, турпії.
Іншим, не менш цікавим феноменом того періоду були т. зв. «бродники» («берладники», «вигонці»).
Річ у тому, що українські степи, багаті на дикого звіра, приманювали раз-у-раз до себе сміливе населення, що йшло туди на лови і риболовство, не зважаючи на небезпеку. Це були досить сміливі степові поселенці (дехто взагалі вважає їх попередниками запорожців), що мали своєрідну воєнну організацію і могли виставити досить значні військові сили. На жаль, про подробиці їхнього життя відомо небагато. Звісно, можна припустити, що вони займалися полюванням, мали свої стада, але передусім – воювали.
Уперше бродники з’являються у другій половині ХІІ ст. Назву їх виводять від слова «бродити», себто тинятися, блукати по степах, мандрувати. Звісно, вони були християнами, мали русинські імена і славилися відвагою [2, с. 39–41].
Сили берландиків були досить значними. Зокрема, в одному з походів їх полк налічував 6 000 осіб. У зв’язку із тим, що інколи вони вчиняли напади на морські пристані, можна припустити наявність у них свого флоту. При цьому, походи берландиків здебільшого мали розбійницьке-піратський характер. Говорити ж про якусь вищу політичну мету цієї «берладської Січі» недоречно.
Своєрідним варіантів бродників-берладників були т. зв. «галицькі вигонці».
Уперше вони з’являються в 1223 р., напередодні першої невдалої битви руських дружин з монголо-татарами. Коли всі князі з’їхалися поблизу Дніпровських порогів, щоб разом виступити на монголів [1, с. 17–19], «вигонці галицькі приплили Дніпром, ввійшли були в море, бо було човнів тисяча, в’їхали в Дніпро, дійшли до порогів і стали коло річки Хортиці на броді у протолчі; були з ними Юрій Домажирич і Держикрай Володиславич» [2, с. 41].
Зрозуміло, що це було досить потужне військо, адже самих човнів була аж тисяча – людей могло бути значно більше. На думку І. Крип’якевича, це могли бути емігранти з Галичини, що осіли десь під Чорним морем. Коли ж на Україну прийшла грізна небезпека, вони почували своїм обов’язком стати разом у обороні рідної землі. Певна річ, що їх досить багато загинуло на річці Калка [2, с. 41].
Подібна організація війська зберігалася і в подальшому. Більше того, як уявляється, навіть монголо-татарське іго не дуже вплинуло на ситуацію. На думку багатьох істориків, на території колишньої Києво-Руської імперії, монголи запровадили два типи статусів. Для земель т. зв. Володимиро-Суздальської Русі закріплювався статус данників, які здебільшого сплачували данину. Для земель Галицько-Волинської Русі діяв статус мирників, головне призначення яких був саме спільний похід із монголами [4, с. 167–168].
Така ситуація призвела до подальшого прогресу військової організації Русі.
Проте, у міру поступової втрати незалежності, давньоруське військо почало занепадати.
Література:
1. Дегтярев А. Я. От Калки до Угры : [научно-художественная книга] / [А. Я. Дегтярев, И. В. Дубов] ; науч. ред. В. В. Мавродин. – Л. : Детская литература, 1980. – 159 с.
2. Історія українського війська : науково-історичне видання: у 2 т. / [передм. Я. Р. Дашкевича ; упоряд. Б. 3. Якимовича]. – [Вид. 5-те, змін. і доп.]. – К. : Варта, 1994–1995. – Т. 1: Крип’якевич І. Військо княжих часів; Запорозьке військо / Іван Крип’якевич. – 1994. – 384 с.
3. Митяєв А. В. Книга майбутніх командирів : нариси / Анатолій Васильович Митяєв ; [пер. з рос. М. Я. Видиш]. – К. : Веселка, 1978. – 327 с.
4. Речкалов А. П. Кто ты, Русь: первые времена и первых князей вспоминая... / Александр Павлович Речкалов. – [2-е изд., стереотип.]. – К. : Книга, 2008. – 304 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
