Поняття історичної правди… маючи на увазі набір специфічних засобів і форм, надто часто держави використовували цю тезу для захисту власних інтересів і зміцнення своїх позицій. З огляду на ці особливості, сьогодні дослідники звертаються до вивчення витоків та соціально-історичної природи історичних фактів на основі міждисциплінарного підходу. Вивчення історичних фактів вже саме по собі представляє самостійну наукову проблему, тому доцільно обмежитися дослідженням найбільш яскравих форм.
Однією з важливих складових у вивчення історичного та правового досвіду і теоретичних концепцій, які вже зробили і роблять істотний вплив на формування правової державності в нашій країні, є дослідження історичних фактів. Прагнення забезпечити справжню науковість історичних досліджень, захистити українську історію від нових спроб спотворити її і переписати з кон'юнктурних позицій, знаходить відображення в активній протидії фальсифікації історії сучасних науковців.
У зв'язку з цим великої актуальності набуває звернення до проблем історії та права, вивчення ключових питань щодо теоретичних надбань, які спираються на чітку методологію, сучасні методи дослідження, широку джерельну та наукову базу. Це дозволить забезпечити об'єктивність і неупередженість історико-правового дослідження, зведе до мінімуму історичні похибки. Основне завдання української історико-юридичної науки полягає в об'єктивному дослідженні історичного досвіду розвитку держави і права, яке дасть можливість по-новому поглянути на багато проблем в історії нашої країни, особливо в драматичні і доленосні періоди.
Проблеми історичної науки знаходяться в останні роки в центрі широкого обговорення в сучасному суспільстві. Це пов'язано і з зростаючою увагою держави до історичної тематики, прагненням повернути суспільству історичну пам'ять, сформувати шанобливе ставлення до історичного минулого, на фундаменті якого багато в чому ґрунтується сьогодення і майбутнє. Все це відбувається в умовах дискусій про історію, її місце і роль в науці сучасного світу. Саме сприйняття історії істотно змінюється, як і сама наука. Змінюються її образ, напрямки досліджень, структура, теоретико-методологічний потенціал.
Поряд з розвитком всесвітньої історії, що є важливою областю сучасної глобалістики, яка істотно змінює уявлення про розвиток людства, загальної історії, міжнародних відносин, зростає інтерес до мікро-історії, повсякденності, людського виміру минулого і сьогодення. Переосмислення колишніх уявлень про області історичного знання втілюється в поняттях «нова історична наука» або «нова історія» (правова, політична, військова, економічна, соціальна, культурна та ін.).
В українській історіографії помітні позитивні зрушення щодо тематики досліджень, багатоманітності напрямків та переорієнтація багатьох істориків з марксистсько-ленінської на національну парадигму історичного описання. Це призводить до заміни одних міфів іншими. Серед сучасних стилів історичного описання у самостійний напрямок виокремлюється історія повсякденності, де головним об’єктом дослідження стає людина в усьому її розмаїтті та життєвих проявах.
Особливо важливими залишаються нині проблеми входження української історіографії у світовий контекст. У сучасних умовах не лише для української, але і для європейської історичної науки кардинальними залишаються питання інтеграції історичного процесу, самої методики досліджень. Українські дослідники загальносвітової історії вбачають, необхідність конструювання її таким чином, щоб охопити багатоманітність і оригінальність внеску для світової цивілізації націй, континентів, регіонів. Участь українських вчених у міжнародних конгресах істориків активно сприяє входженню української історії у світовий контекст. З цього приводу український вчений В. Потульницький зазначав, що лише належне і доказове погодження перспектив всесвітньої історії з особливим врахуванням історії України, сприятиме знаходженню згоди щодо трактування останньої як самими українськими дослідниками, так і зарубіжними вченими [3, c. 3]. На його думку, становлення національної свідомості у цій історичній спільності відбувається на основі само-вимірювання у двох напрямках – власної історії, зокрема її цілісного усвідомлення та напрямку співвідношення, зіставлення з іншими народами та державами світу. Становлення національної свідомості на основі переосмислення її історичних аспектів у двох зазначених напрямках можна повною мірою застосувати до України.
Дослідження всіх національних історій виявилося замало для повноцінного входження української історії у світову, оскільки ніхто з авторів сьогодні не охоплює національної історії в усіх напрямках, у взаємному дослідженні міфів та історичної правди. Адже в різні часи наша історія зв’язувала нас з різними імперіями і різними народами. Заслуга ж попередніх істориків у тому, що на даному етапі наша історія так і залишається у фазі різносторонніх поглядів, замість того, щоб вступити у більш зрілу фазу – погодження з всесвітньою історією.
На жаль сьогодні українська історична наука ще не має власної науково-дослідницької версії історії України в її національно-державному вимірі, котра би знаходилась у відповідності зі світовою історією. Маємо в наявності різні схеми історії України, котрі перебувають у протиріччі і не відповідають одна одній, оскільки часто не враховують специфіку українського історичного процесу в контексті світової історії. Саме схеми інших націй без врахування української схеми стоять в основі вивчення східноєвропейської історії у переважній більшості країн світу. Тому історія України має зайняти належне місце в уже практично поділеному світі всесвітньої історії, яка в значній своїй частині побудована на міфах сильніших націй щодо України і щодо себе і яка досі ігнорує українську історію [1, c. 16]. Своєрідність геополітичного становища України зумовлює більш уважне і ретельне вивчення історії наших континентальних сусідів, з’ясування специфічних і загальних рис розвитку тих держав і народів, доля яких в різні часи була пов’язана з долею України.
Для більшості істориків в Україні усе очевиднішим стає той факт, що для самоствердження української історіографії важливо насамперед провести межу, означити самостійні об’єкт і предмет дослідження стосовно історичного минулого наших сусідів. Але все ж визначальними для сучасного історичного описання світової історії залишаються маловивчені проблеми історії зарубіжних країн, світової політики і міжнародних відносин.
У кінці ХХ століття в українській історіографії визначилася група істориків, які намагались впровадити в історичні дослідження нові методологічні підходи. До цієї групи істориків відносять Я. Грицака, В. Підгаєцького, О. Толочка, Н. Яковенко та ін. Через призму їхніх досліджень проходить прозорий натяк на те, що історику ніколи не дано пізнати об’єктивно те, що він вивчає, що все, що історик говорить, – це тільки те, що виникає у нього тут і не є фактом історичної об’єктивної дійсності…
Сучасні дослідники переконують нас, що сучасна українська історіографія потребує методологічної перебудови, напрацювання, з урахуванням світового досвіду, нових підходів і концепцій, засвоєння сучасної наукової мови, понять і категорій, вироблених світовою історіографією у ХХ ст., а також підвищення професіоналізму вітчизняних істориків [4, c. 195]. Один сучасний аспект сприйняття історії, який обумовлений кризою довіри до політико-історичних конструкцій, яка привела до змін взаємин професійного наукового знання й масової історичної свідомості.
Викрадання історичних фактів з контексту подій провокує омани й підсилює міфологізацію масової історичної свідомості, створює можливості для маніпулювання образами минулого і сьогодення; веде до того, що Україна, не пройшовши етапу інформаційного суспільства, переходить до різновиду його маніпуляцій. Твердження, що професійне історичне знання не встигає за потребами українського соціуму, а консолідація в суспільстві йде не на основі загальної історичної пам’яті, а на основі створення якихось групових емоцій, творить у масовій свідомості декілька варіантів політичної історії України ХХ століття.
Сучасна українська історіографія повинна стати інструментом створення новітньої концепції історії України. Щодо її витворення і побудови, то, безумовно, вона повинна б опиратися на існуючий досвід вивчення історичного минулого, акумулюючи і новітні ідеї та теоретичні підходи, сучасний дослідницький інструментарій наукового пошуку, який повинен включати в себе усю сукупність існуючих дослідницьких методів. Логіка теоретичних та методологічних побудов еволюціонувала. Тому для виконання досліджень, історикам слід спиратися на теоретичний потенціал сучасної науки і використовувати всю сукупність методів: загальнонаукових, філософських і самої історичної науки. Тільки в цьому випадку наукові дослідження будуть відповідати встановленим вимогам.
Сучасна людина хоче бути в курсі сучасних досліджень про теорії та методології історичної науки, а також представляти власний методологічний підхід, який базується на досягненнях вітчизняної і світової науки. Якість досліджень багато в чому має визначається тим, як сформульовані в них новизна, теоретична значущість історичних фактів. Якість досліджень багато в чому залежить від стану історичної науки і взаємозв'язку з нею.
Ініціатива, яка виходить від керівництва країни, пояснюється бажанням дати єдине і те, що випливає з інтересів держави, тлумачення історичного процесу, відобразити в людській пам'яті рубежі, віхи і головні, найбільш значущі факти і уроки історичного минулого, усунути фальсифікації і помилкові інтерпретації історії. Але як зробити це, щоб не завдати шкоди самій історії, реально існуючого різноманіття її трактувань, щоб не звести її до якихось догматів нового «короткого курсу» – все це дуже серйозно може вплинути на пам'ять людства. Історичні факти покликані давати мудрі відповіді на питання, а відповідальними за це є сучасні історіографи та дослідники – хранителі історичної пам'яті минулого заради сьогодення та майбутнього.
Сучасна історична наука вбирає в себе різноманітні, що вже склалися класичні та нові наукові школи, які дозволяють під різним кутом аналізувати соціальні явища. Як правило, кожен дослідник стикається з проблемою внутрішнього вибору наукової стратегії в силу того, що кожен підхід має свої переваги перед іншими. Методологічний плюралізм забезпечує широкі можливості вибору, але й створює певні складності для дослідників. Пошук власної стратегії – найважливіше завдання для будь-якого дослідника, від вирішення якої багато в чому залежить і застосування методичного інструментарію.
Звернення до робіт фахівців різних галузей знань: історії, державного права, історії державного управління – дозволяє зробити комплексний аналіз досліджуваного явища або отримати додаткову інформацію при дефіциті історичних досліджень. Тому, з одного боку, виникає об'єктивна потреба в розширенні інформаційного горизонту дослідження за рахунок суміжних гуманітарних наук, в полі зору яких потрапляли окремі аспекти взаємодії права, історії та держави в політиці, а з іншого боку, це накладає серйозну відповідальність і підвищені вимоги не тільки до підбору матеріалу, але і до його подальшого інтерпретування.
ЛІТЕРАТУРА
1. Касьянов Г. В. Сучасна історія України: проблеми, версії, міркування // Укр. іст. журн. – 2006. – № 4. – С. 5. 31.
2. Портнов А. Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії ХХ століття. – К.: Критика, 2011. – 238 с.
3. Потульницький В. А. Українська та світова історична наука: рефлексії на межі століть // Укр. іст. журн. – 2000. – № 1. – С. 3. 21.
4. Таран Л. В. Проблеми епістемології історії: від позитивізму до постмодернізму (на прикладі французької, російської, української історіографії) // Укр. іст. журн. – 2007. – № 2. – С. 185–196.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
